хочу сюда!
 

Галина

40 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 38-50 лет

Таких, як Юрій Камаєв, зазвичай не помітно в натовпі

Вони не вдягають вишиванки напоказ – Олег Володарський

 

«Розсекречені документи з архівів, підшивки газет, спогади очевидців – все це лягло в основу книги Юрія Камаєва. Навіть назви для книги автор бере із заголовків власних оповідань, уникаючи будь-яких зайвих експресій. Історичним тлом оповідання «Мед з дікалоном» є події громадянської війни як і більшості творів («Гандзя», «Марення», «Політика», «Втеча», «Банда», «Сало», «Я є цар добрий» та ін.).

Складну військово-політичну ситуацію тодішньої України автору вдається змалювати надзвичайно динамічно: час, ніби стиснута пружина, буквально вибухає від тієї коловерті подій, якими насичений текст. Для цього Камаєв обирає відповідну манеру письма: фрагментарність, розірваність хронологічної послідовності подій дозволяє охопити різні часові зрізи. Адже на самісінькому початку оповідання «Мед з дікалоном» головний герой постає як єфрейтор Добрармії, а буквально через два абзаци читач дізнається, що він, цей герой, «колишній офіцер, лейтенант флоту». Власну позицію персонаж пояснює одним реченням: «А мені зовсім не по дорозі ні з єдинонєдєлімщиками, ні з червоними».

У коловерті зміни «властєй», у кривавій мішанині людських тіл, де ціна життя зведена на ніщо, персонаж Камаєва може здатися дещо суперечливим. З одного боку, він є достатньо герметичним (зі своєю шкалою цінностей), а з іншого – схожий на міфічного професора, що готовий пустити собі інєкції з усіма можливими бацилами світу, аби на власному прикладі виробити рецепт універсального щеплення. Саме тому він є «своїм» і серед єдинонєдєлімщиків, йому вдається вижити серед інтернаціональщиків, а на завершення ще й розпивати марсельський лікер із солдатами повстанської армії: «Ти диви, – яке ж воно добре – як мед з дікалоном, із захопленням промовив дядько, витираючи рукавом вуса». Власне, саме той «мед з дікалоном» вимовлений дядьком у жупані підкреслено на говірковий лад, став розгорнутою метафорою книги. Мовний елемент автор використовує як одну із яскравих характеристик своїх персонажів.

Так, колишній професор словесності, Павєл Аристархович («Втеча»), розмовляє великодержавною «Н-да, Україна – історічєскоє нєдоразумєніє, вознікшеє на цивілізаціонном разломє», говірка дядька Грицька («Політика») влучно відображає складну політичну ситуацію «Самі знаєте, що за часи були. Що не день – то білі благородія прийдуть, то червоні комісари, то петлюрівці, а то просто якась озброєна погань», червоний комісар висловлюється лаконічно й експресивно «Вот люді, бля, протів нас даже с сумашедшим пойдут» («Я є цар добрий»).

Варто сказати про інтертекстуальність книги. Вона є просто згустком алюзій на український літературний процес, адже часто-густо герої готові просто перестріляти одне одного на ґрунті розбіжності поглядів щодо малих та великих прозових форм. Персонажі цитують Шевченка та співають українських романсів («Банда»). А однією з ключових фігур «Меду з дікалоном» є основний ВАПЛІТянин – Микола Хвильовий, який у тексті постає у іпостасях літератора та чекіста».

Тетяна Мельник «Історична проза Юрія Камаєва»

 

Юрій Камаєв, письменник, літературний критик. Є люди надзвичайно спокійні та стримані ззовні. Та придивившись до них уважніше, розумієш, що в них у душі живе, вирує, болить Україна. Люди, котрі пов’язані з нею генетично, духовно, емоційно.

 

Такі люди, як Юрій Камаєв. Їх зазвичай не помітно в натовпі. Усвідомленню в собі українства не властиві зовнішні прояви. Це глибоке та внутрішнє відчуття. Такі люди не вдягають вишиванки напоказ, їм не властиві прояви радикалізму. Вони мовчки вірують. Вони витримані та неконфліктні. Не люблять протистоянь та суперечок. Погоджуючись з тобою, вони ледь помітно посміхнуться, а у випадку незгоди в цій посмішці з’явиться нотка суму.

 

Під час програми стриманість гостя періодично здавалася мені холодністю та відстороненістю. Та передивляючись відзнятий матеріал, перечитуючи його книжки, спостерігаючи за ним в соціальних мережах, я зрозумів, що це скоріше внутрішній спокій людини, котра вже усвідомила себе, котрій вже не потрібно комусь щось доводити чи справляти на когось враження. Його внутрішнє самоусвідомлення не здатні похитнути жодні зовнішні обставини.

 

Він усвідомив себе. Усвідомив себе українцем. Юрій Камаєв добре знає історію свого народу і сьогодні, коли країна вкотре опинилася на роздоріжжі, обираючи своє майбутнє, проводить паралелі між минулим та сьогоденням, усвідомлюючи, що Нації дається шанс виправити історичні помилки, запустивши власну історію на якісно новий виток.

 

Зазвичай я намагаюся дізнатися про гостей «Сповіді» напередодні зйомки, щоб скласти про них певне враження. Цього разу я пошкодував про це. Юрій яскраво бачить історичні паралелі минулого і сьогодення, а я замість того, щоб почути це в ньому, розпитував про ідеологічні та соціальні проблеми.

 

Наші погляди не суперечили одне одному. Просто він намагався переосмислити мої запитання через призму свого світосприйняття. Це було значно глибше, ніж я очікував. Треба віддати належне Юрію, він пробачив мені мою мимовільну упередженість та поверховість.

 

Він глибокий письменник. Думаючий. Я також пишу і намагався знайти щось спільне між нами. Та ми по-різному думаємо і, як наслідок, по-різному пишемо. Різний стиль. Різні акценти.

Спільний ворог. Ворог, котрий тривалий час видавав себе за друга. Вовк в овечій шкурі. Ворог, котрий віками інфікував Націю, підло та підступно винищуючи українство. Саме тому багато націоналістів цієї країни люблять її тихо та мовчазно. Проте беззастережно та самовіддано. Вони знають, що боротьба за свободу їх Нації виходить на фінішну пряму. Це боротьба на виживання. Боротьба за виживання. Боротьба двох ідеологій. Двох вір. Двох етносів.

 

Та ми самі дозволили цій чумі паразитувати на тілі своє Нації, ослаблюючи це тіло своєю отрутою. Серце цієї потвори за тисячі кілометрів, та її щупальці простягаються на тисячі кілометрів. Потвора розуміє, відчуває генетичний код українства краще за нас і не полишає спроб переписати його на свій лад, спотворити його. Це небезпечний, жорстокий та непримиренний ворог, котрий ніколи не пробачить нам самого факту нашого існування.

 

Я прагну до того, щоб відповідати рівню мого співрозмовника. Глибині його знань в історії та культури нашої любої України. Він черпав знання з книг та наукових праць, мій шлях складається із зустрічей і людських доль. Я пізнаю українство через віддзеркалення в серцях тих, хто навчився ньому задовго до мене, намагаючись надолужити все те, чого мене позбавило «совєтскоє» дитинство.

 

Це був не діалог, а знайомство за шаховою дошкою. Такі зустрічі мають тривати значно довше, ніж дозволяє ефірний час.

Містичне місто Кременець. Місто контрастів. Почаєво. Монастирі. Храми. І недобитки червоного минулого, котре лише війна почала вимивати з душ та свідомостей. Щось є в ньому непізнане, те, що приховано від наших очей. Та в нас ще є час зрозуміти його. Головне вірити.

Юрій Камаєв. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/kDD3kDDHktI

0

Комментарии