Мене тягнули в небо крила

Моїх, життям не вбитих, мрій,

Я знову був незрозумілий,

Хоча нечувано простий.

Сліпих богів ламала сила

Та сонце кидала в зеніт,

Ти знов була незрозуміла,

І це тягнуло, як магніт.

Жаданна відповідь блудила,

Та не цуралася того,

І знов був світ незрозумілий,

А ми – забавою його.

Я – не подножный корм,

Не стёршаяся литера,

Я – ураган, я – шторм,

Я – красный глаз Юпитера.

Я – трудности в пути,

Ненужные тревожности,

Попробуй, проглоти,

Порвёт до невозможности.

Со мной и ночь горит,

Я – не ходок дорожкою,

Я – книга про гранит.

Под мягкою обложкою.

Напевне так судилось у житті –

Чекати те, на чого прав немає,

І падали хвилини в самоті,

І навіть «Ні» мені здавались раєм.

Хай слово – ляпас, але ж я – живий,

Не скам’яніла степова богиня!

Та знову вік, мовчазний та чужий,

І світ, немов нездолана пустиня.

Ховала доля істину в долонях,

Шифруючи уміло візерунки,

Вік малював сріблинкою по скронях,

І не було від цього порятунку.

Був кожен подих новим одкровенням,

Був кожен погляд альфою святого,

І я кипів коханням нескінченним

І порятунку не бажав від нього.

Життя – безмежний простір океану,

Куди не подивись – вода довкруж,

Та прийде час, і я минулим стану,

М’яким словесним дотиком до душ.

Без підлості отрути, без обману,

Без солі під розмахом довгих вій,

Настане час і спогадом я стану,

Живим та теплим в пам’яті твоїй.

- Де світло

Погляду

Живого?

Чому в очах

Одна печаль?

Скажи, що трапилось?

- Нічого.

Я просто трапився.

Нажаль…

Луноликая,

Лунобликая,

Как ещё мне тебя назвать?

Лунно-звёздная,

Лунно-поздняя,

Не достичь мне тебя, не обнять.

Лунно-вешняя,

Лунно-прежняя,

И подобна, всё также, лучу,

Лунно-мягкая, 

Лунно… всякая,

Я замены тебе не хочу.

Души словесный капитал

И средоточие печали,

Не я всё это сочинял –

Мне это всё надиктовали.

Догнали, вбили впопыхах

Всё, что хотелось, и не очень,

И я теперь в одних словах,

Что не светлее чёрной ночи.

У відлунні зажурених слів

В’януть серця палаючі квіти,

Я би небо тобі прихилив,

Аби ти не боялась злетіти.

Я би повінню вимив цей світ,

Я добро би, нарешті, прославив,

Я жбурнув би надію у цвіт,

Я би долю на місце поставив.

Розтопив би бездушності сніг,

У жорстокості вирвав би жало,

Я зумів би усе, що не міг,

Якби ти цього трохи бажала.

Несплетене не може розплітатись,

Не може бути волею тюрма,

Як я не можу сам собі зізнатись,

Що все, що наробив – усе дарма.

Підвладний нерозгаданій химері

Продовжую я прагнути мети,

Малюючи червоним на папері

Знайомих слів небачені сліди.