Нема поетам спокою у мирі,
Та є у цьому користь все одно:
Словами торувати шлях у вирій
Для тих, кому злетіти не дано.
Там, тільки там омріяна домівка,
Обіцяні пророками краї,
І я стелю слова, немов бруківку,
Та чи підуть по них людей рої?
Не любиш. Знаю. Що іще сказати?
Не купиш серце і не продаси,
Та почуття продовжують хитати
Жаданого покою терези.
Та почуття продовжують кричати,
Шукати те, що викликало їх,
Бажаючи на мить заколисати,
Та радощів почути тихий сміх.
Та якщо доля – мачуха, не мати,
Її здолати неможливо гнів.
Не любиш. Знаю. Що іще сказати,
Коли уже немає навіть слів?
Ночь. Ломает. Несёт
Из ничто. В никуда.
Непонятная, странная сила.
Я люблю – вот и всё,
Остальное – вода.
Не смешно. Примитивно. Не мило.
Вроде бы не дурак,
Не хулитель всего,
Не диктатор, затёртый веками.
Я люблю. Как же так?
Почему? Для чего?
И зачем я был избран богами?
Где же край колдовству?
Где же нужный ответ?
У тебя и спросить-то робею.
Я люблю и живу,
А иного и нет,
Молчаливой загадкой твоею.
Глухої ночі звістка чорнокрила
Встромляє в спокій пам’яті ножі,
І вітром осінь знов заголосила,
Й заплакала віршами від душі.
Думки ламають всесвіту основу –
Така за чисті помисли платня…
Я осінь цю переживаю знову
Вже майже рік. Щотижня. І щодня.
Спокушений солодким принадами,
Туман душі летів до виднокола,
І вибухала осінь листопадами,
І вибухало серце листопадами,
І вибухали рими листопадами,
Фарбуючи дивами все довкола.
Виблискуючи в небі міріадами
Минулих літніх днів, таких колючих,
Жила красива осінь листопадами,
Жило красиве серце листопадами,
Жила красива рима листопадами
Та скарбом почуттів непосидючих.
Наповнений небаченим всесиллям,
Листками тихо вітер шарудів,
І ляскали дощі по жовтим хвилям
Засмучених та сонячних лісів.
І хмари у небеснім зоопарку
Шукали сон, звичайний теплий сон,
Тримала осінь характерну марку,
Черговий перейшовши Рубікон.
Гарного тобі ранку!
Доброго тобі ранку!
Погляду любого й милого
На золотім світанку.
Гарної тобі долі!
Доброї тобі долі!
Всього, що я бажав собі,
Й не зустрічав ніколи.
Гарного тобі… Доброго тобі…
Я знаю, це – смертельно, але мушу,
Не кожному трапляється в житті
Можливість розпинати свою душу
На сторінках вибілених хресті.
Я знаю, хвороблива ця потреба
Щодня жбурляти сотнями ідей,
Та нас рятує небо й тільки небо,
А хто його врятує від людей?
Дарунки долі – прокляті дарунки,
Чого іще чекати від богів?
Від Вас мені немає порятунку,
Є тільки лейкопластир слів живих.
І більш нічого. І ніхто не знає,
Де та межа, яку не перейти,
Мені тих слів давно не вистачає,
Як Вашої бракує висоти.
Вселенская игра
Балует в вышине,
Неся с собою много
Бестолкового.
Ты любишь не меня?
Люби себя во мне,
Тогда узнаешь очень много
Нового.
