На Волині шукали середньовічний замок, а знайшли масове поховання. Це у
місті Володимир-Волинський. Археологи впевнені: братська могила - це
справа рук НКВС. На початку війни з місцевої тюрми не встигли евакуювати
в'язнів, а тому просто розстріляли.

Розкопки у цьому
середньовічному городищі археологи почали торік. Шукали замок короля
Казимира Великого 14-го століття. Натрапили не лише на залишки стіни, а й
на масове поховання.  

Сергій Панишко, керівник археологічної експедиції:

-
На території городища була в’язниця, довгий час - все 19 століття і
першу половину 20-го століття. Але раніше таких масових знищень не було
тут. А це вже період 39-41 року. Ми припускаємо, що цей розстріл
відноситься до часу, коли німці підійшли до Володимира-Волинського,
евакуювати в'язнів не встигли і знищили практично всіх.

Археологи за кілька годин на трьох квадратних метрах знайшли останки 13-ти людей. Уже є версії - як вони загинули.   

Сергій Шабловський, археолог:

-
Тело закрыло лицо руками. При падении, если был убит и сбрасывали в
яму, положение такое сам труп принять не мог. И версия, что они были
убиты в яме. Все лежат в одну сторону.

Археологи припускають, тут поховано близько тисячі закатованих людей. Це можуть бути українці, росіяни, євреї і поляки.

- Поліцейський медальйон польської державної поліції з номером 1441. За ним можна ідентифікувати власника цього медальйону.

Відвідати поховання співвітчизників приїхали депутати польського сейму.

Гжегож Тобішовськи, депутат польського сейму:

- Це нова тема. Про неї ми дізналися із польської преси. Ми приїхали, щоб подивитися і подумати - як допомогти.

Поляки
готові підсобити волонтерами і грошима. Один місяць розкопок коштує 20
тисяч гривень. Щоб їх закінчити, потрібно чотириста тисяч, каже керівник
експедиції. Це вартість робіт від розчистки до відправлення останків на
дослідження.

Автори: Любов Марченко, Олександра Фетисова. Оператор: Віталій Гаврилець. Перший Національний.

За материлами сайта http://1tv.com.ua/uk/news/2011/05/25/5288
ТАМ ЖЕ И ВИДЕО

У Луцьку на вулиці Зарічній, де колись розташовувалося село Черчиці, виявили багатошарове поселення доби енеоліту, бронзи, ранньозалізного віку, давньоруського та пізньосередньовічного періоду.

Поселення виявили під час проведення наукової археологічної експертизи на ділянці, відведеній під забудову. У науковій літературі інформація про нього не зустрічалася. Про це розповіли у прес-центрі ДП «Волинські старожитності».

Дослідження проводили на всій території ділянки трьома траншеями по лінії північ-південь розмірами 25х1 метр і глибиною 0,7 метра, 23х1 метр і глибиною 0,6 метра, 14х1 метр і глибиною 0,45 метра.

Ділянка, відведена під забудову займає межу багатошарового поселення, тому було закладено невеликий розкоп розмірами 8х6 метрів у її південно-східній частині.

У ході проведення досліджень виявлено одну споруду давньоруського часу ХІІ – першої половини ХІІІ століть, колекцію фрагментів кераміки пізньої бронзи – раннього залізного віку, зокрема розвали посуду лужицької культури, давньоруського часу та пізнього середньовіччя.

Багатошарове поселення є перспективним для подальших рятівних археологічних досліджень.

У складі експедиції працювали керівник Олексій Златогорський, начальник розкопу Василь Баран, художники Василь Охріменко та Андрій Бардецький, а також Дмитро Дем'янчук, Леонід Ліщук.

Довідково:

Село Черчиці вже в епоху Середньовіччя відоме за джерелами як приміський посад Луцька. До складу міста приєднане у 1959 році.

На території сучасних Черчиць зберігся горб із назвою Чернець серед боліт річки Омелянівки, на якому були церква Преображення Господнього і Спасопреображенський монастир.

Оскільки назви горба і села пов'язані зі словом «чернець», то можна припустити, що монастир виник раніше, ніж село.

Є припущення, що монастир виник на початку XV століття. Спочатку він був чоловічим, а з 1617 року – жіночим. З часом втратив підтримку та маєтності і занепав.

У 1787 році на місці монастиря була збудована нова дерев'яна Преображенська церква, що проіснувала до 1980-х років. На місці храму залишався невеликий пустир, біля нього – старовинний цвинтар.

Як залишки цвинтаря донедавна зберігалася цегляна гробниця, в якій були поховані в 1842 році дружина і син архітектора Максимова, а також був пагорбок від поховання 1894 року дружини генерал-лейтенанта Саннікова.

Черчиці розбудовувались уздовж високих корінних берегів річок Стир та Омелянівки. І сьогодні серед існуючої забудови збереглися сліди поселень від епохи енеоліту до часів пізнього середньовіччя.

Останні особливо «привабливі» для сучасних «чорних» археологів. Рятівні ж дослідження на території поселень проводяться лише другий рік експелицією ДП «Волинські старожитності».

Джерело: http://www.volynnews.com/news/interesting/u_lutsku_rozkopaly_davnye_poselennya_foto/

Намбер 2. Миша Вашета. Исследовал в продолжении 2010 года Камень-Каширский район. Особенное внимание уделил двум городищам древнерусского времени в городе Камень-Каширский на Волыне. Мой мУЧЕНИК. Не кум. Не сват. Валялся на дороге - подобрал)))

Исследования 2010 года: намбер 1 - Борис Лищук. По открытому листу исследовал Локачинский район, асабливо смт. Локачи (2 городища + 1 поселение). Мой мУЧЕНИК. Мой швагер. Мой кум. Ну и т.д.

Поехали дальше...

На території Шацького житлово-комунального господарства, що на Волині, археологи розкопали досі не відоме науці кладовище, що існувало, можливо, ще від часів Київської Русі.

У розкопі розмірами 3 на 4 метри виявлено 16 цілих та зруйнованих поховань. Про це повідомили у прес-центрі ДП «Волинські старожитності».

«В культурному шарі і в заповненнях деяких поховань виявлена кераміка Х-ХІІІ століть, – розповів науковий співробітник ДП «Волинські старожитності» Андрій Бардецький. – Більшість могил перекривали одна одну, руйнуючи попередню, тому в розкопі знайдено велику кількість людських кісток, окремо залягаючі, пошкоджені черепи».

Крім того, шацька експедиція ДП «Волинські старожитності» дослідила три кургани на могильнику біля села Острів'я Шацького району та один курган на могильнику в біля села Згорани Любомльського району.

Усі кургани виявилися без могил. Такі поховання, кажуть археологи, відомі як кенотафи, тобто псевдомогили, споруджені на честь загиблих на чужині.

Бардецький зазначив, що шацька експедиція продовжуватиме свою роботу протягом всього сезону, тому сподівається на нові відкриття.

Джерело інформації: http://www.volynnews.com/news/interesting/na_volyni_rozkopaly_davnye_kladovyshe_foto/

ДП "Волинські старожитності" отримало листа від Луцької міської ради
щодо землевідводу громадянина Куксенко Н.В. по вулиці Героїв УПА.
Подаємо документ дослівно і з коментарями:



У документі (Звіті), що отримала міська рада вкралася друкарська
помилка - замість 0,8 м комп'ютер видав 0,08 м. Але нижче у Звіті
стоїть фотографія - де видно і розміри шурфа і його глибина, і власне
є і знахідки.
Дуже прикро, що Микола Ярославович навколо себе назбирав
"прохфесіоналів", яким довічно заборонено проводити археологічні
дослідження на території України (Мазурик Ю.М. - це ж як треба
"досліджувати", щоб отримати такий припис від Академії наук!!!), або
тих, хто проводивши ексугмаційні дослідження в Луцьку - понищили
культурний шар Старого міста і нічого не знайшли, написавши у своєму
так званому  Звіті, що розстріляних у Луцькій тюрмі 1941 р. "мабуть
вивезли у невідомому напрямку" (Годлевський С.С.).
Не хотілося б проводити аналогії, але під час виборів міського голови
у Ковелі, один із фігурантів (Кошарук С.) вимагав від науковців
підтвердити 1000-ліття міста, щоб після перемоги відсвяткувати його.
Отож, Микола Ярославович, маєте чудових "спеціалістів" - вони Вам
підготовлять святкування і 3-х і 4-х тисяч Луцька. Прикро.
Стосовно, аналогій, по Вишкову, великим знавцям вітчизняної та
зарубіжної археології у міській раді варто подивитися звіти
дослідників 1930-х років, нашу інформацію про дослідження на Вишкові у
2010 році та принаймні знати про так званий "вишківський" тип кераміки
стжижовської культури.


Шурф на ділянці громадянина. На фото добре видно глибину. Панове,
спеціалісти, де Ваші окуляри?


Матеріали, виявлені під час експертизи на ділянці громадянина Куксенко Н.В.

З.Ы. Волинські старожитності є офіційним представником Інституту археології НАН України на Волині і ніякому міському голові чи іиному чиновнику не підпорядковується

Кандидат історичних наук Сергій Панишко - не
лише знаний науковець, доцент кафедри археології Волинського
національного університету імені Лесі Українки, а й заступник директора
державного підприємства "Волинські старожитності" Інституту археології
НАН України. А ще Сергій Дмитрович - добрий товариш, колишній колега
(разом працювали у відділі охорони пам'яток Волинського краєзнавчого
музею) і герой мого історичного детективу "Замок королеви Бони". Тому
ми давно на "ти". Отже...

- Нещодавно
громадськість відсвяткувала 70-річчя створення Волинської області, але
мало хто знає: назву наша земля отримала від літописного міста Волинь,
що нині величається як Грудек Надбужник на території Польщі.
- Я
б не був таким категоричним. Треба розібратися, що було раніше: курка
чи яйце. Тобто чи край отримав назву від міста, чи місто - від краю...
-
Але існує версія, що поляки навмисно перейменували місто, аби українці
й думати забули про повернення своїх історичних земель...
-
Дещиця правди в такому твердженні, мабуть, є. Останнім часом нам дуже
важко сперечатися із західними сусідами. Бо до української науки в усій
Європі ставляться я к до пасербиці... Самі винні... Розплодили
величезну кількість псевдодослідників, які стверджують, що Христос за
походженням гуцул, а Єрусалим - прадавнє українське місто...
- Та
й Рівне ніби взагалі не Рівне, а засноване ще 120-го року Сонячне
місто, слов'янський Шаолінь, столиця дулібської держави...
-
Найприкріше, що така позиція знаходить підтримку деяких державних
мужів,  а отже, й відповідне фінансування... Автори цієї теорії -
архітектор Валентин Дем'янов і меліоратор (як він сам пише - геофізик)
Олександр Андрєєв уже видали книжку "Велич Дулібії. Рось. Суренж.
(Таємниці Волинської землі)", яка прославляє край як колиску
цивілізації, духовний центр Європи. Нашим лише підкинь ідею - вони й
раді старатися. В Європі до таких "дослідників" ставляться вкрай
скептично, відповідно змінюється й ставлення до справжніх українських
науковців...
- І це велика проблема... Раніше Варшаву вважали
науковою провінцією... Нині ж ми дивимося на польську столицю як на
наукову Мекку... А дехто з тамтешніх істориків час від часу
повертається до ідей Великої Речі Посполитої й наполягає, що у складі
їхньої держави має бути не лише місто Волинь, а й вся земля із такою
назвою... Гідної ж відсічі від наших науковців немає...
- Як ти
собі це уявляєш? Що ми без запрошення поїдемо в той Грудек Надбужний,
розкопаємо його вздовж і поперек, здіймемо галас, мовляв, це споконвіку
наше місто?
- Звичайно, ні... Але якось реагувати треба?
- Так.
-
Ось нещодавно ти встановив місце літописного граду Угровська... До
речі, в Любомльському районі, а не в Польщі, де його шукали "світила
археології"...
- То був адміністративний центр Забужжя, столиця
так званого Угровського князівства, яке існувало на початку ХІІІ
століття... До його складу входили руські (чи якщо хочеш - українські)
землі, які нині опинилися в складі Польщі... Потім Данило Галицький
заснував місто Холм, і Угровськ почав занепадати... До речі, набагато
правильніше було б величати князя Данилом Холмським, бо в Галичі він
правив нетривалий період.
- Ти перший провів розкопки
городища-сховища поблизу селища Арматнів Ківерцівського району, після
чого йому надали статус "пам'ятки національного значення". У чому
полягає унікальність городища?
- Такі споруди почали виникати в
період формування класів. Коли одні продовжували жити общинами, а інші
брали до рук зброю й ставали дружинниками, як я жартома кажу, -
рекетирами. Люди мешкали в поселеннях довкола городищ, останні ж
виконували лише оборонні функції - за валами селяни ховалися від
нападів внутрішніх, підкреслюю - внутрішніх - ворогів. Не половців, не
печенігів, а мешканців сусідніх сіл...
- На Волині є ще схожі городища?
-
Поблизу села Затурці Локачинського району... Дослідження таких об'єктів
і сусідніх із ними сільських поселень можуть надати багато сенсаційних
відомостей про життя українського суспільства до десятого сторіччя...
-
Тобто у дохристиянські часи... Чи є підстави стверджувати, що
християнство на наших землях було запроваджено раніше, ніж у Києві?
-
Є свідчення того - неабияке поширення обряду ямно-підкурганного
поховання, властивого лише для християн. Нагадаю: язичники або ж
спалювали мерців, або ж клали на землю й насипали курган, а християни
спочатку закопували небіжчика...
- Звідки ж прийшли до нас перші християни?
- З Моравії. До Києва - З візантії. А між Волинню й Києвом жили древляни, котрі ще довго молилися іншим богам.
- Остання твоя знахідка - у Володимирі-Волинському... Це справді найдавніша в Україні синагога XIV століття?
-
Не знаю. Ми вже майже рік шукаємо аналоги у всьому світі і не можемо
знайти їх. Це або синагога, або християнський храм, або виробнича
споруда... Відповідь, сподіваюся отримати навесні, коли розпочнеться
новий етап розкопок. Перший варіант цілком реальний...
- Ще одне
сенсаційне відкриття ти зробив, досліджуючи територію довкола
Жидичинського монастиря, який за деякими даними - ровесник
Києво-Печерської лаври...
- Це заслуга всієї експедиції на чолі
з Олексієм Златогорським. Ми знайшли біля монастиря колекцію керамічних
металургійних сопел. До слова, успішною в археології вважається
знахідка 2-3 фрагментів, а ми виявили чотири цілих сопла й ще 13
фрагментів. Це свідчить про досить серйозний стрибок у виробництві
заліза на Волині в XIV столітті - саме тоді, коли зводили всесвітньо
відомий Луцький замок...
- Мабуть, ці дві події взаємопов'язані...
- Так.
- А град Шеполь? Він згадується в Іпатіївському літописі водночас із Луцьком...
-
Трохи пізніше.... 1097 року... Але то було таке ж саме велике місто.
Просто Луцьк почав стрімко розвиватися, а Шеполь занепадати...
-
Нині це звичайне українське село Шепель. А на території унікального
городища за радянського часу додумалися розмістити тракторну бригаду...
-
На щастя, її вже немає. Та не тому, що селяни почали більше дбати про
збереження пам'яток, а тому, що розпалися колгоспи. Зараз ми проводимо
там розкопки. Виявимо, що унікальне, цінне - ти будеш перший, хто про
це довідається.

Розмову вів Сергій БОРТНІКОВ
Журнал Науковий світ, 2011 рік, №1, с.20-21.

В українській культурі сало набуло культового значення. Як національна страва, воно стоїть поряд з такими безсумнівними візитними картками української кухні як борщ, вареники, голубці, галушки. Сало є унікальною стравою у тому сенсі, що більшість народів вживає мелене сало (смалець), а українці їдять його великими і малими шматками, часто з хлібом, часником та солоними овочами. Українське сало і любов українців до нього є предметом великої кількості жартів та фольклорних історій. Проте, виявляється, є на карті України села, де гастрономічні уподобання, як на мене, доволі незвичні. Приміром, у селі Столинські Смоляри, що в Любомльському районі на Волині, з неабияким апетитом їдять... їжаків. А в селі Тур’ї Ремети, що Перечинському районі на Закарпатті, залюбки вминають ... жаб. Власне про це й піде нині мова.

Старожили Столинських Смолярів розповідають, що й самі не знають. Мовляв, їли їжаків прадіди, діди й ми не нехтуємо. Узагалі назва села пішла від того, що тут колись заготовляли у лісі живицю, робили з сосни смольні столи. Дехто вважає, що назва бере початок від прізвища магната із Стольного, що за Бугом. Та за селом прижилась й неофіційна назва – Їжаки. Столинські Смоляри — село посеред лісу, у якому видимо-невидимо дичини. Розвелося лисиць, яких давно ніхто не полює, бо не фасонистими стали шубки і шапки з їхнього хутра.  Качок тут сила-силенна, ходять тутешні мисливці на зайця, але хіба порівняти худу зайчатину з ситною їжачатиною?! А тому їжаків у Столинських Смолярах обожнюють. Правда, у лісах поблизу Прип’яті цих тваринок тепер негусто. Тепер ловцям за колючим делікатесом доводиться їздити у прилеглі райони, куди їжаки перекочовують. Добре, хоч перестали полювати на їжаченят і дають їм вирости.  Пристрасть до їжаків спонукала селян добре вивчити їх повадки. Краще за будь-якого зоолога кожен смолярець розповість про їжаків. Ловлять селяни їжаків опівночі і з собаками. Далеко не кожного гавкуна можна вишколити, змусити лізти у гущину ожини, які населяють їжачки. Натрапивши здобич, собака подає голос — а відтак, як кажуть, справа техніки. Столярські чоловіки напрактикувалися брати їжачків мало не голими руками. З невеликим їжачком клопоту не менше, ніж із кабаном. Його обсмалюють, тверді голочки знімають до решти гарячим металом, тушку розпорюють, викидають тельбухи, крім серця, печінки й легень. Селяни кажуть, що м’ясо нічим не присмачують, бо вважається, що спеції тільки псують і без того приємний смак. Жир також у великій ціні. Його розтоплюють й зливають у фляжки й зужитковують як бальзам при опіках, різних виразках, бронхітах, пневмоніях, сухотах. Понад три десятки літ завідує фельдшерсько-акушерським пунктом у Столинських Смолярах Віра Смолярчук. Зізналася, що й сама смакувала їжачатиною, а стосовно цілющих властивостей жиру їжаків, то пригадала, як один односельчанин колись занедужав на сухоти. Всі думали, що чоловік переставиться Богові, а він вилікувався від туберкульозу жиром із їжаків. Віра Степанівна каже, що цим смальцем матері лікують у дітей стоматити. А ще він гоїть рани, виразки. Й навіть опіки. На щастя, життя колючих звірків у певній безпеці доти, доки охочі до цього делікатесу не навчаться консервувати їхнє м’ясо. Наразі це робити не вдається. Та й у морозильній камері тушка їжака втрачає кулінарні якості. По-різному можна ставитися до незвичних гастрономічних уподобань мешканців Столинських Смолярів. Та безсумнівним є те, що цих симпатичних тваринок - їжаків - треба оберігати, бо популяції їх зменшуються. Ворогів у їжаків вистачає. І захистити ці колючі створіння (до речі, вони ровесники динозаврів) просто обов’язок людини. Нехай живе їжак у своєму домі, у своєму світі. Одне тішить: благо, що їжаків більше ніде в Україні не їдять. Хоча, подейкують, печеню з їжака замовляють новітні скоробагатьки, котрі відпочивають на озері Світязь. Либонь, їм проїлися вугри, а тому подавай їжаків. А ще, кажуть, не нехтують делікатесом  митники й прикордонники (за кілька кілометрів від Столинських Смолярів українсько-польський кордон, а казанок з їжачатиною спрощує його перетин).

Іван ДМИТРІВ

http://ukrslovo.net/ukraine/6875.html

Фильм о котором столько было вони -- есть в ютубе на русском языке. Постарались москали -- перевели. Правда перевод их отстой и пропаганда, но поляки уже несколько дней морозятся и не требуют удалить из за авторских прав, хотя в Польше он ещё не вышел на компакт дисках. Про ютуб вообще молчу.

Наш западный край, где зелёное море лесов –
Волнуются кроны, разлившись безбрежьем широким.
Притом среди зелени синих полно островов –
Озёр, ведь назвали давно этот край синеоким.

Не всё погубил тут бурьян ещё золото нив,
Картошка, буряк[1], лён и хмель урожаят не туго.
Лесов, водоёмов дары к ним присовокупив,
Не вспомнить не сможем сокровища недр – торф и уголь.

Земля – древне-русская[2], край православных твердынь,
И вера святая в сердцах волынян не померкла:
Не отдал лукавым народ своих главных святынь,
«Свидомых» немного пошло в «украинскую церковь».

Хоть были тут схроны, полны палачей-вояков,
«Закрутками»[3] «дравшихся» «за Українську державу», –
И в красные мстители шли, и в ряды ястребков[4],
А также на фронте стяжали великую славу.

И подвиги помнить былые здесь будут всегда.
Как много рабов «приевропленных» нынче ни стало,
Дай Бог-то, чтоб, дело героев войны и труда
Продолжив, вернули в историю власть капитала…

Вовеки в краю русским песням повсюду звучать,
Живому наречию Малой Руси рядом с мовой,
И Бога, и кесаря, и Русский мир величать
Семье вольной, новой и от украинства здоровой.

© Александр Некрот

_______
1 Буряк (укр.) – свекла [Примечание для не владеющих украинской мовой вообще - Народ I.UA, где таких нет, прости!].
2 Именно здесь и именно сейчас – пишется через дефис.
3 «Закрутка» – любимое головорезами из ОУН-УПА приспособление для удушения, применяемое против ни в чём не повинных мирных жителей.
4 Ястребки (разг.) – бойцы советских истребительных батальонов, воевавших против незаконных вооружённых формирований (читай – с прячущимися в схронах вояками ОУН-УПА).