Холола ніч, без гриму і прикрас,
Дощем осіннім сіяла печалі,
Безсоння говорило щось про Вас,
Листи і телефони знов мовчали,
Душі моєї танула броня
(яка є користь уночі від неї?),
Я заздрив тим, хто чує Вас щодня
І сам лякався заздрості своєї.
У тих серцях, де не буяла повінь,
Де не було гучних весняних злив,
Де не ходив крихкий надії човен,
І розпач за човном тим не ходив,
Де не жила за ближнього тривога,
Не відали за помилок стида,
Там не було ніколи, певне, Бога,
Бо Він в такі серця не загляда.
Кінець доби. Вечірній вітер.
В горнятку нудиться глясе.
Уривки слів і порох літер
З дороги тихої несе.
Ховає лезо небокраю
Уламок сонячних пожеж,
І я нічого не чекаю,
І вже нікого, мабуть, теж.
Блищить асфальт –
Уламок чорний ночі,
Насичене повітря
Сивиною,
То тихий дощ,
Він тихо жити хоче,
Долонею втішаючись
Земною.
Мовчать створіння на гілках
Крилаті,
На вікнах –
Білі дотики холодні,
То тихий дощ
Наївно хоче знати,
Чи ти на нього дивишся
Сьогодні.
За хмарами безсиле сонце
Тліє,
Летять слова,
Туманом оповиті,
Це тихий дощ,
Який не розуміє,
Навіщо він навчився
Говорити.
Минуле що? І спогади. І прах.
Відбитки кісточок у вогкій глині.
Забутий сенс у втрачених словах.
Солоний піт і праця у хлібині.
Це правда, про яку ніхто не знав,
Жовтавість благородна фотографій,
Гучне відлуння нескінченних справ
І тихий сум коротких епітафій.
Минуле – це земля з якої ми
Пішли колись на сонця поклик чистий,
Надії на майбутнє і псалми
Піднесені до неба урочисті.
Там джерело усіх великих мрій,
Дитячий сміх з аґуканням в колисці,
Але в минулім, прошу, друже мій,
Не залишайся. Там тобі не місце.
Як у тебе справи, Гаутамо?
Не втомився бути диваком?
Чи повзе твоя кардіограма
Захмелілим довгим хробаком?
Чи тобі співають славу гучно,
Чи клянуть брахманів голоси?
Ходять за тобою вірні учні
Мов за паном незрадливі пси?
Може добрих звісток каравани
Заблукали невідомо де
І твоє учення про нірвану
Невгамовний світ даремно жде?
Може варто у бутті твоєму
Розсипати менше ладних слів?
Он, казали, хлопець з Віфлеєму
Дяки за добро не пережив.
* Сіддхартха Гаутама Шак'ямуні - справжнє ім'я Будди
Не тримай на світ образи, джуро,
Це не допоможе анітрохи,
Є і буде в ньому все: зажура,
Клекіт битв і грозові сполохи.
Буде жити найчорніша зрада
Друзів, рідних і, звичайно, влади,
Та нехай не муляє досада –
Вірність теж не схоче помирати.
В тебе все попереду: відвага,
Степ без краю і солодка воля,
Ти тримати вчися рівновагу,
Гостру шаблю й вірного пістоля.
На що похожа згублена любов?
На мандри в нескінченному тумані,
На зойк забутих у століттях мов,
На захід сонця, мабуть що останній.
І на вінок терновий, і на хрест –
Такі незвичні подарунки божі,
Із ними мов зійшов на Еверест –
Спуститись тяжко, дихати – не можеш.
На поцілунок, танучий на склі,
На дотик літа у посохлім цвіті,
На враження, що ніби у землі
Сховалось все, що змушувало жити.
На янгольський небесний тихий зов,
На гімн душі пресвітлій урочистий,
Ось на що схожа згублена любов,
Проста, відверта, добра, дивна, чиста.
В нашій пісні нема зайвих слів,
В нашій пісні нема зайвих звуків,
Там лише нескінченність степів,
Перегуки дідів та онуків.
Там живуть відчайдухи та сміх,
Гіркоти анітрохи і солі,
Там є коні. Не можна без них
Скуштувати солодкої волі.
В нашій пісні не виють круки,
В нашій пісні прихована сила,
Ми міцні і водночас м’які
З тих часів, як нас небо створило.
Цей світ стояв
й стояти далі буде
На гранях ще непізнаних
століть,
Долаючи незгоди
і облуди,
І все, що в надрах пам'яті болить.
І зціляться колись, нарешті,
хворі,
Земля забуде горе
і плачі,
І хай мене не стане –
будуть зорі,
І пил зірковий в небі
уночі.
