Не любиш. Знаю. Що іще сказати?

Не купиш серце і не продаси,

Та почуття продовжують хитати

Жаданого покою терези.

Та почуття продовжують кричати,

Шукати те, що викликало їх,

Бажаючи на мить заколисати,

Та радощів почути тихий сміх.

Та якщо доля – мачуха, не мати,

Її здолати неможливо гнів.

Не любиш. Знаю. Що іще сказати,

Коли уже немає навіть слів?

Глухої ночі звістка чорнокрила

Встромляє в спокій пам’яті ножі,

І вітром осінь знов заголосила,

Й заплакала віршами від душі.

Думки ламають всесвіту основу –

Така за чисті помисли платня…

Я осінь цю переживаю знову

Вже майже рік. Щотижня. І щодня.

Спокушений солодким принадами,

Туман душі летів до виднокола,

І вибухала осінь листопадами,

І вибухало серце листопадами,

І вибухали рими листопадами,

Фарбуючи дивами все довкола.

Виблискуючи в небі міріадами

Минулих літніх днів, таких колючих,

Жила красива осінь листопадами,

Жило красиве серце листопадами,

Жила красива рима листопадами

Та скарбом почуттів непосидючих.

Наповнений небаченим всесиллям,

Листками тихо вітер шарудів,

І ляскали дощі по жовтим хвилям

Засмучених та сонячних лісів.

І хмари у небеснім зоопарку

Шукали сон, звичайний теплий сон,

Тримала осінь характерну марку,

Черговий перейшовши Рубікон.

Гарного тобі ранку!

Доброго тобі ранку!

Погляду любого й милого

На золотім світанку.

Гарної тобі долі!

Доброї тобі долі!

Всього, що я бажав собі,

Й не зустрічав ніколи.

Гарного тобі… Доброго тобі…

Я знаю, це – смертельно, але мушу,

Не кожному трапляється в житті

Можливість розпинати свою душу

На сторінках вибілених хресті.

Я знаю, хвороблива ця потреба

Щодня жбурляти сотнями ідей,

Та нас рятує небо й тільки небо,

А хто його врятує від людей?

Дарунки долі – прокляті дарунки,

Чого іще чекати від богів?

Від Вас мені немає порятунку,

Є тільки лейкопластир слів живих.

І більш нічого. І ніхто не знає,

Де та межа, яку не перейти,

Мені тих слів давно не вистачає,

Як Вашої бракує висоти.

Мене тягнули в небо крила

Моїх, життям не вбитих, мрій,

Я знову був незрозумілий,

Хоча нечувано простий.

Сліпих богів ламала сила

Та сонце кидала в зеніт,

Ти знов була незрозуміла,

І це тягнуло, як магніт.

Жаданна відповідь блудила,

Та не цуралася того,

І знов був світ незрозумілий,

А ми – забавою його.

Напевне так судилось у житті –

Чекати те, на чого прав немає,

І падали хвилини в самоті,

І навіть «Ні» мені здавались раєм.

Хай слово – ляпас, але ж я – живий,

Не скам’яніла степова богиня!

Та знову вік, мовчазний та чужий,

І світ, немов нездолана пустиня.

Ховала доля істину в долонях,

Шифруючи уміло візерунки,

Вік малював сріблинкою по скронях,

І не було від цього порятунку.

Був кожен подих новим одкровенням,

Був кожен погляд альфою святого,

І я кипів коханням нескінченним

І порятунку не бажав від нього.