На роковини народження сина теща нам подарувала… козу. Не зовсім козу, так козеня, зате щедро. «Хай у вас своє молоко колись буде…може...» Хай, то й нехай. За сніжно-біле хутро охрестили Бєлкою. Козеня, як водиться, було норовисте. Особливо облюбувала вона сусідку. Та частенько, йдучи повз наш двір від криниці, зупинялась дати бідній скотині водички попити. І це при тому, що вода в Бєлки свіжайша була завжди. А ця хитрюга перестрічала сусідку на початку зони досяжності від припиначки. Затим, попивши-непивши води відходила трохи осторонь і чекала, доки тітка добиралась майже до краю випасу. Затим, розганялась і зо всіло маху її під зад рогами – бум! Тітка в одну сторону, відра – в іншу, коза спокійненько йде собі пастись, ніби то й не вона вчинила… Коза припинана завжди була так, щоб не заважати проходу, тітка добровільно наривалась, така цікава жіночка була. Те ж саме робилось, коли сусідка приносила Бєлці гостинців: капустки, там, чи моркви трохи. Коза гостинці брала, розплачувалась з тіткою своєю «коронкою» й так і жили.

Підросла кізонька, настав час її до цапа вести. Прийшли до діда, що тримав цапка для порядку. Провів той нас до загону, гука свого Борьку: «Виходь, тут тобі нєвєсту привели». А кізочка ж в нас білюня-білюня. Вийшов жених-красень, губу задер. «Сміється.»- дід каже. Бєлка глянула на того скоса, та зразу ж цапа на роги – бац, бац! В діда й щелепа відвалилась. «Вперше таке бачу, щоб коза в гоні від цапа відбивалась…» - мовив, як з подивом справився. А бідний жоних не зна, куди від нєвєсти тікать – загорожа невелика. Спіймали ми козу, притисли до огорожі а цап до свого сарайчика – шмиг! «В гробу я бачив такі сватання» - мовляв. Ну, думаєм, треба буде нового жениха шукать. А дід прижимистий був, видно, каже: «Зараз щось придумаєм. Не бува такого, щоб мій Борька та козу не осіменив.».  Прив’язали Бєлку накоротко, дід підвів свого цапа… Бац! – то коза цапа задніми ногами та по морді. Той геть ошалів – збив діда з ніг, й знов забивсь у свій сарайчик. «Тяжкий випадок, та справимся. В’яжи їй ноги.» - не вгамовується дід. А цап, як знов узрів запинену нєвєсту аж затрясся з переляку. Впирається, кричить: «Нє-є!» . Ну, злучили якось їх. На другий рік куди вести козу? Був ще один цап, та чогось його зарізали. Пішли до Борьки.  Той, як вгледів, кого до нього ведуть, весь затрясся, замекав: «Що хочте робіть, не піду!!!» - і до сарайчику… Та всі вже вчені були, мотузками завбачливо запаслись…

Будучи дитиною, влітку я любив гостювати в селі у материної сестри. Був у тітки один маленький пунктик: вона страх як любила рудих котів. І всі в селі, в кого була придибенція, що родилось руде кошеня, то несли його до тітки. А справді рудих, щоб без білого пуза там, чи ще що, в тих краях не так і часто траплялося, проте бувало. Тож і гуляло в тітки п’ять-шість Мурзіків, Рижиків, Васьок, Рудьків, Лисиків по двору, наводячи відчуття дежавю. Сюжет з «глюком в матриці» у відомому фільмі не йде ні в яке порівняння з тим, як можна було відчути себе у неї в гостях. В хаті коти вилежувались на «дивані подивиться телевізор і для гостей», причому в кожного було своє місце. І дисципліна в них була воєнна – не дай Боже, якийсь кіт порушить правило – всі старші коти тут же зашиплять, вигнуть спину і поставлять нахабу на місце.

                Якось вранці, мліючи під теплою ковдрою, я куняв, додивляючись одним оком сон, а іншим вже поглядав, чи не встав тітчин син, щоб разом з ним встигнути щось втнути. І тут, на своє коронне місце, вискочив Котяра… Його місце вже було зайняте!.. Кіт мить постояв, подумав і сповз вниз. Посидів… Підняв голову… Точно, хтось є!.. Сховавсь… Витягнув з-за дивану лапу, поторгав мене за носа: «Ти не глюк?»… Подививсь: «Глюк, ти ще тут?»… Знов сховавсь… Зробив другу спробу, вискочив на диван: «Ти ди'! Лежить!»,- і тут же зіскочив. Ще трохи подумав і пішов, зігнав молодшого з його місця: «Там в мене якесь чувирло лежить… Піди глянь…». Той зігнав ще молодшого… Пішла ротація котячого воїнства, доки не зігнали самого крайнього. Той покрутивсь - кого б його ще послать, а оскільки варіантів вже не було, то застрибнув до мене: «Можна, я тут скраєчку примостюсь?». Я не втримавсь і пирснув сміхом. «ЙОЙ! ВОНО ЩЕ Й ТАКЕ ВМІЄ!!!»,- старші коти повскакували і дружною вервечкою, підтюпцем вишмигнули надвір. А наймолодший весело вмостивсь в мене під боком: «Тепер я тут пан!»

                Якось, в 90-ті, пізно ввечері по ТБ показували Кінг-Конга, кіно таке. І в один з напружених моментів, як завжди і буває, пустили рекламний блок. Моя дружина, вся така під враженнями, побрела до кухні. Чи  то чаю зробити, чи просто води випити – не в тім суть. Лиш почув, що клацнув вимикач, як з кухні волає несамовитий крик дружини і звук падіння… Вилітаю, серце калатає – що ж таке? Дружина сидить під стіною, перебирає ногами, щоб відповзти далі. Слова вимовити не може, лиш тремтячими пальцями вказує на вікно… Повертаюсь, і жилки затремтіли і в мене…

                Очі… Червоні, великі очі заглядали до вікна. Щось там не просто заглядало. Щоб подивитись на нас воно пригиналось, бо раз за разом ті очі зникали за верхньою фрамугою. «Фундамент, стіна, вікно – більше чотирьох мерів!» - мелькнуло в моїй голові… Очі не зникали, і це не було галюцинацією. Ми обоє їх бачили. Тваринний страх все більш глибше проникав у єство. Воно там рухалось, ми тут вклякли і що робити далі? Тут почав подавати ознаки буття мій розум: «Нема такої тварі, щоб так заглядати». На геть ватяних ногах я почав підходити до вікна, щоб роздивитись на той жах… І тут я зрозумів…

                На днях нам презентували собачку, «щоб двір боронила». Таку собі, ледь не до пояса, лайку-якийсь-гад-споганив. І ця пустобреха, за своє невгамовне бажання потренувати свій голосок і подратувати нас, одразу ж отримала ймення Пустолайка. Ця скотина гавкала лиш на котів та горобців. А як кого з людей бачила, то засовувала свій язик кудись так, що й не знайдеш. Спрацьовував інстинкт самозбереження, не інакше. Що ж зробить кіт чи горобець? Втіче. А людина може й палицею дати… І, виходило, що, в разі вторгнення, ми не чули гавкоту. По цьому й орієнтувались. Пристроїли Пустолайку за хатою, саме під вікнами кухні. А поруч з вікнами стояла драбина на горище…

-          Пустолайка, скотина дурна-небита! – в серцях вигукнув я. – Шо ж ти нас так лякаєш, альпіністка ти недороблена…

Я всівсь на табуретку, бо ноги вже геть не тримали. Пустобреха весело гавкнула нам у вікно і спустилась з драбини додолу. Дружина прийшла до тями і розверзлась такими словесними епітетами, що професійні алкаші з замиранням серця конспектували б її, боячись пропустити хоч слово. Рекламний блок скінчився і ми пішли додивлятись фільм.

Особливої уваги в моїх історіях маю приділити одному котею -  Максимусу. Ще маленьким, його довелось депортувати в село до батьків, через токсикози під час вагітності дружини. Максимус на сільських харчах виріс, роздобрів і перетворився на здоровецького котиська. Відпрацьовував своє ім’я на всі сто. А характером вдавсь таким, що нерідко можна було почути такі діалоги:

-          Сусіде, ваш кіт мені всі горшки на горищі потрощив!

-          А то він вам натякає, що час позбавитись від старого мотлоху…

-          Сусіде, ваш кіт повипускав моїх кролів і сидить, роздивляється, як вони бігають!

-          То ж він борець за свободу!.. І подякуйте йому, що приглянув, за вашою худобою…

-          Сусіде, ваш кіт мого загнав на дерево так, що той злізти не може…

-          А хай ваш кіт до його Муськи не ходить!

-          Так він же й до інших кішок нікого не підпускає!

-          Ото ж бо й воно!..

-          Сусіде, ваш кіт мого собаку на хату загнав!

-          То хай ваш собака не чіпа мого кота, бо я й сам його боюсь.

Тесть в мене з гумором був, проте, то інша історія. Макса, хоч і лаяли, проте й поважали, бо він був крисобоєм. Давив щурів з чисто спортивного азарту. Задавить з десяток і виложить перед дверима хазяїв двору акуратним рядочком, перфекціоніст. А ще дуже не любив, коли його ігнорували. Якщо проходиш повз кота на відстані досяжності лап, то просто зобов’язаний виказати пошану його  котячій шевеличносі. Погладити, чи хоч ногою почухати, бо цапне. Цапнути Макс міг і просто так, шоб було, шоб не розслаблялись. А, коли віддаси йому шану, то мурчав так, що здавалось, трактор їде, то ж і повне ім’я мав – Макс Мурченко.

Приїхали ми якось на гостини. Синуля, як взрів кота, миттєво ним зачарувавсь. Для сина перестали існувати мама й тато, дід з бабусею зі своїми гостинцями, був лише КІТ! Проте, знаючи агресивну натуру кота, його шевеличність спровадили з хати й зачинили двері. Сидимо, балакаєм з батьками, малий сопе ззаду, грається своїми забавками. В один момент ми розуміємо, що щось змінилось… Глянули до дитини а там… Макс Мурченко! Всі сполотніли… Кіт лежить на спині, зіщуливсь, зажмуривсь, а дитя розкриває йому очки, смиче вуса на міцність, пробує пальчиком зубки… Спіймавши момент, коли малюк трохи відпустив кота, я схопив його (в смислі, сина, не кота), щоб врятувати. Дитя, ясна річ, розплакалось. Макс схопивсь, та як кинеться кусати мене за руки!.. Сильно. До крові. Після недовгої боротьби, сина все ж таки відтяг вбік. Кіт випнувсь на мене, обматюкав по-своєму, по-котівськи, і одним, майже невловимим випадом, опинивсь знов перед малим в висхідній позиції… Маю сказати, синові тоді й року не було, ледь ходити розпочав, вони з котом майже одного розміру були. Ну, так, то й так. Зеленка, лейкопластир, все знайшлось і приклалось. Коли це дивлюсь – дружина зблідла й рота руками прикрила, щоб не заорати. Оглядаюсь… Мамо моя!.. Йде наше дитя, пихтить, сопе, а через плече котячий хвіст звисає… Бурлаки на Волзі… Ласкаво говорю з сином і обережненько розжимаю його пальченята. Звільнений Максимус тут же знов накидається на мої стражденні руки… За що?! Знов зеленка, пластир… Оглядаюсь.  Дитя вмостило кота в якості подушки, а Максимус поглядом попереджає мене: «Тільки тронь!». Ладно, змирились. Кіт муркоче свою колискову, ми мовчки молимось, дитя засинає. Через деякий час, коли сина вже міцно спав, Макс обережно, по-своєму, вивернувсь з-під дитяти й пішов у своїх справах…

            Принесли нам на заміну почившого Мурчика Пальоного кошеня, нащадка славнозвісної Шапки. Вдалось воно простецьке, сіре, полосате, проте гонористе. В першу чергу, потрапивши до нашої квартири, воно провело генеральну інспекцію всіх закутків. Впевнившись, що пилу і павутиння можна назбирати достатньо, воно всілося на кріслі і винесло вердикт: «Тепер я тут Владика, а ви всі – мої слуги…». Стали «слуги» вияснять, якої ж статі їх владика, як звертатися до цієї шевеличності. Крутили його і так і сяк, заглядали куди треба і куди й не треба – ніхто не може точно сказати хто ж це кіт, чи кішка. Пішли з цим щастям до сусідів, може в них хто розумніший, сусідка ж бо головний зоотехнік району… Непруха… Ледь не довели їхню сім’ю до сварки, бо в них теж думки розійшлися… Коли тут, на щастя, під’їхала тітка, знатна котолюбителька. Покрутила вона нашу величність, заглянула під хвоста, дмухнула на пузо і винесла свій вердикт: «Кіт!». На цьому слідство вирішили й завершити. Проте, виникло нове питання: як станем звать нового владику закутків і диванів? Мурчиком? Так в сусідів вже й не один Мурчик, плутаниці доволі й так. Пушок? Та, як на гріх, кошеня вдалося геть короткошерстим, вигляд мало, ніби взагалі лисе. Тоді я видав:

-          Нарікаю тебе Ваською!..

Мати одразу ж здибилась:

-          Ти що? Сусіда ж нашого Василем звуть! Він же може образитись!..

-          По-перше, його звуть Василем, а не Ваською. А по-друге, з якого дива йому ображатись? Він же, здається, не повний ідіот.

-          Та… Якось це не правильно…

-          Васька. Я сказав.

Брат підтримав, батько теж, мати залишилась у меншості, проте ще довго бубніла про «образиться», «неправильно» і «мужиків, що ополчились проти неї». Проте ім’я прижилось. Став Васька жить-поживать, сала наживать. Під кінець наступного літа кошак став доволі помітно товстим. Одного дня, зранку, заходить мій брат (на той час йому виповнилось чи то 6, чи то 7 років) на кухню і щось в руках тримає. За ним Васька дибає і добре-таки нервується.

-          Ма, дивись, шо Васька притаскав… - і показує новонароджене кошеня…

Ми всі скочили до братової кімнати, а там вся подушка у слідах окоту. Приїхали… Наш Владика виявився Владичицею… Прибрали брудну білизну, оформили кішці з приплодом місце, задумались.

-          Що робити будемо? Це ж назвати треба по-людському, - мати знов знайшла собі клопіт. -  Не по-людськи так, в нас кішка, а звемо, як кота.

-          Ну, знов недогода? – це я включивсь. – Вона ж відкликається на Ваську і вже звиклась. Перейменуєш – тільки мороку знайдеш, не зрозуміє ця твар, чого її по-іншому звуть. Хай так і живе Ваською.

-          Так Вася – це ж мужик!

-          А Василина – це баба! І сусід точно, ображатися не буде, він же не Василина а Василь. – з’єхидничав я.

Знов почалось про «підлих мужиків», «ополченіє» і «нестерпний характер».

Цей перший окіт Василини припав на кінець літа і кошеня, чомусь, видалось кволим і немічним, то ж до зими і не дотягло. А кішка сильно прив’язалась до брата, прям-таки жити без нього не могла. Слухалась лише його. Спати кішка всіма правдами й неправдами пробиралася до брата під бік.  Якщо брат скаже: туди не можна, то вона там і не лазила (окрім ліжка). Часто можна було побачити таку картину: лежить брат на підлозі, перед ним шахова дошка (полюбляв він шахи), а за супротивника сидить – Василина… В шахи, звісно, не грала, проте масовку підтримувала. Весь комізм був у тому, що кішка була доволі рослою, а брат – малого зросту. І були вони, майже врівні розміром, ну, брат таки трохи більший. Улюблена поза у Васьки була така: сидячи в брата на руках, клала передні лапи йому на плечі, ніс до носа.

Прийшла весна. В очікуванні кошачого поповнення, завчасно підготували Васьці місце, там, де вона, зазвичай, вилежувалась. Ми з братом зладнали їй коробку з «фірточкою». Васька залізла, оцінила наші старання, сказала: «Мур!» і залишилась там спати. Ну, ніби-то все готово…

Якогось дня виходить братик з кімнати і зове всіх:

-          Скажіть, як це називається?

Заходимо: Васька окотилась знов на його подушці. Ми до неї:

-          Ах, ти ж така-сяка! Ми ж тобі он де квартиру з усіма зручностями виладнали, а ти…

ЇЇ величність Васька взяла одне своє кошеня і мовчки занесла до коробки, потім перетягла туди ж інших двох. По тому висунулась, глянула на нас вовком і сховалась: «Не турбувати…».

Надалі кішка котилась завжди на братовій постілі. Ми, навіть, жартували, мовляв, він у нас котячий акушер. Проте з братом продовжувала носитись до кінця своїх днів, мов він її кошеня, інколи, навіть ігноруючи своє потомство.