«Тетяна Федоритенко (у дівоцтві — Галковська) народилася у Чернігові. Вона говорить, що у звичайній родині, але у сім’ї завжди панувала творча атмосфера — батьки, дядько любили і вміли малювати. Сестра Надія більше схилялася до музики, і нині вона — відома у Чернігові поетеса та громадська діячка. «Наш рід по материній лінії — чернігівський, має глибоке коріння», — розповідає мисткиня.

Чернігівська художниця Тетяна Федоритенко все своє життя присвятила мистецтву. Після закінчення навчання повернулася до рідного Чернігова, де нині працює викладачем художньої школи і секретарем обласної організації Національної спілки художників України. Художниця переконана, що талант без постійної праці не можна повноцінно реалізувати».

Джерело: https://www.gorod.cn.ua/news/lyudjam-o-lyudjah/109109-svit-prekrasnogo-hudozhnici-tetjani-fedoritenko.html

Федоритенко Тетяна Миколаївна, член Національної спілки художників України, художник-графік, художник-монументаліст

«Але натхнення без праці у творчості неможливе. Художнику праця необхідна, як спортсмену тренування, щоб рука і очі постійно працювали»

Тетяна Федоритенко

Є інформаційний привід, а є розмова душами. Коли цікаві не події, дати чи факти. Душа болить від усвідомлення того, що наша культура, настільки багата талановитими, навіть геніальними митцями та роботами, так мало знана навіть в нашій країні, а тим більше на світовій мистецькій арені. Сьогодні більшість пересічних українців не зможуть назвати навіть п’ять сучасних українських художників чи поетів, що вже говорити про інші види мистецтва.

І це досить значуща проблема сьогодення. Адже культура — це відображення душі Нації, часточка нашої сутності. Сьогодні мистецтво більшою мірою тримається на силах та ентузіазмі самих митців, а участь держави в цьому залишає бажати кращого.

Нам так потрібно більше нас самих! Більше тієї душі, котру пробуджує справжнє, натхненне мистецтво картинами, віршами, прозою, скульптурою, вишивкою, витинанкою чи будь-якою іншою з багатоманіття форм.

І держава мусить нам в цьому сприяти, має підтримувати таланти, заохочувати професіоналів, створювати можливості для розвитку. Нам не можна втрачати нашу культуру, адже разом з цим ми втратимо значущу частину самих себе.

Інтелект Нації не з’являється зненацька та нізвідки, він зароджується віками, виховується століттями, загартовується поколіннями людських доль. Генетична спадщина нашого народу говорить до нас творчістю митців минулого та сучасності, і заради себе самих ми маємо почути цей заклик, навчитися чути та відчувати красу.

Тетяна Федоритенко була помітно втомленою. Поспішала. Сьогодні за вікном вирує складне, хаотичне життя. Люди душі, люди мистецтва особливо болісно сприймають цю буремність. Та коли ми почали розмову, душа моєї талановитої співрозмовниці раптом заспокоїлася і розмова потекла спокійно та розмірено.

У Тетяни Миколаївни дивовижна палітра відтінків та інтонацій. Вона бачить фрагментарно та фокусно. І при цьому має надзвичайну вимогливість до себе самої, котра змушує її раз за разом перероблювати, виправляти чи допрацьовувати свої роботи.

Духовність цієї художниці віддзеркалюється в її творчості. Дивовижна внутрішня краса, котру так непросто пронести крізь життя в цьому непростому світі. На мене дивилися добрі, уважні, мудрі очі, в яких я бачив красиву душу красивої людини.

Спілкуючись з Тетяною Федоритенко, я ніби потрапив у світ дитинства, в якому тепло, сонячно та затишно. Вона по-материнськи любить та відчуває свою рідну землю.

Це людина глибоких переконань, з сильним характером та внутрішнім стрижнем. З такими людьми складно, але без них цей світ не зумів би бути таким прекрасним. Адже лише красиві душі здатні бачити цей світ настільки красивим.

«За давніми традиціями, коли вишня, мов наречена, одягається в біле вбрання, і яблуня красується в пишному вінку, на українську землю приходить світле і лагідне свято День Матері. Воно стукає в кожну оселю, й ставши на порозі, нагадує всім про призабуту мудрість віків — звичай вшановувати Материнську Долю. Напередодні Дня Матері у міській бібліотеці-філії №1 відбулося засідання клубу «Світоч»: літературно-музичне свято «Усе бере від матері початок… Матуся наша — ангел на землі». До світочанців завітала Жінка, Мати, волонтер, член правління громадської організації «Вогонь Відродження» Вікторія Іванько. Вона розповіла про те, як справляється зі своїми сімейними справами, виховує двох дітей, працює, а ще займається громадською роботою у вільний від роботи час. Молодь у дружній, щирій атмосфері спілкувалася з пані Вікторією та отримали корисні поради».

Джерело: https://eco.cg.gov.ua/index.php?id=299329&tp=0

Вікторія Іванько, громадська діячка, волонтерка, член правління громадської організації «Вогонь Відродження»

Церква Успіння Пресвятої Богородиці. Вранішня година. Ласкаве сонце, що зігріває рідну українську землю, омиту нічним дощем. Привітна, працьовита парафіянка, що доглядала квіти, висаджені біля храму. Благословенна тиша. Бог і Україна.

І скромна, але потужна волонтерка Вікторія Іванько. Людина з сильним характером. З власними переконаннями та принципами. В зовні відкритій та привітній жінці відчувається цілеспрямованість випущеної стріли. Вона з тих, хто завжди досягають мети. Ми розпочали діалог. Розмовляли просто, відкрито та чесно.

Якось інтуїтивно зрозумів, що чесність та принциповість цієї людини часто стає поперек горла байдужому соціуму та корумпованим можновладцям. Поруч зі мною в храмі під іконами знаходилася жінка, котра не шукає вдячності чи визнання. Поруч зі мною була УКРАЇНКА, котра живе своєю правдою, котра, не озираючись ні на кого, віддала силу силенну сил, часу та душі заради допомоги нашим воїнам.

Волонтерство — це важка праця. Складна. Це форма самопожертви на межі людських можливостей, сил, любові та віри. Я бачу по всій Україні цих неймовірних дівчат та хлопців. Вони на своїх плечах витягують країну. Своїми душами лікують найстрашніші рани. Вони поруч з нами, поруч з Нацією в найскладніші часи. Вони палають. Іноді цей вогонь випалює їх зсередини, залишаючи по собі порожнечу.

А вони, знесилені, усім бідам наперекір, продовжують слідувати обраним шляхом, не озираючись ні на що. Навіть попри байдужість соціуму, котрий забуває, наскільки ж ці білі птахи нам потрібні. Там, в намоленій тиші храму, під іконами, ми були потрібні одне одному.

Мені важливо було почути душу людини, котра стільки робить для нашої країни, а їй важливо було відчути, що вона не самотня у своїй самовідданій любові до рідної країни. Така взаємно необхідна розмова. Коли ми це усвідомили, спілкування одразу стало зовсім іншим: більш відкритим, спокійним та теплим. Пані Вікторія почала посміхатися, а я дякував Господу за все.

Ієрей Володимир Павлина, котрий зустрічав та супроводжував нашу знімальну групу в Бахмачі у черговий раз підтвердив моє переконання про те, що парафіяльний священик, котрий віддає всього себе служінню Богу і Україні, ділиться частинкою своєї душі з кожним парафіянином. Він душею відчуває кожного, хто приходить до Бога, приходить до храму. Він з батьківським теплом турбується про ті душі, котрі йому відкрилися, любить та непокоїться про них.

Всі по-справжньому важливі речі, події та відкриття залишають відбиток на нашій душі. Ось так і це знайомство, за яке я вдячний мудрому та небайдужому священику, назавжди залишиться зі мною.

Я щасливий тим, що маю змогу висловити свою повагу та вдячність українці, котра так любить нашу країну, котра підтримала її в надскладні для Нації часи. Я дуже хочу, щоб вона знала та відчувала: вона не самотня у своїй любові до рідної країни й посеред нас є сила силенна тих, кому не байдуже. Вони – сила нашої землі.

«Якъ піхоті, такъ и комінникамъ, вільно було въ мирне времня займатьця — кому рибальствомъ, кому пластунствомъ; а ремесні козаки зоставалисъ въ Січі. Пластуни стріляли дикий звірь, якого тоді въ дніпровихъ плавняхъ було доволі. Пластунами, кажуть, звались за те, що непосидячі були, все вештались по плавняхъ и якъ більше імъ приходилось місить грязь, ніжъ ходить по сухому, сирічъ пластать, то й прозвались пластунами».

Пластуни ж існували давно. Як тільки почав існувати козак, тут же з’явився і пластун, і починаючи від перших днів Запорожжя і до наших днів, частина козаків виконувала роль пластунів. В Запорізькій Січі був навіть окремий курінь Пластунівський. Слово пластун виникло від слова «пласт» і означало людину, котрій доводилось в більшості випадків працювати повзком, лежати пластом. Цю назву і призначення отримували найвідважніші і найспритніші козаки; вони були вухами і очима решти козацького товариства і під їх охороною козаки могли вільно займатися справою або бенкетувати, не побоюючись бути зненацька заскоченими ворогами. Повзком, притулившись до землі, прихований густою травою, прокрадався пластун до самого неприятеля, виглядав все, що йому було потрібно і відходив так само непомітно. По кілька годин лежав він ницьма, сховавшись за купиною або кущем, причікуючи непроханого гостя.

В пластуни на Запоріжжі йшли по охоті, або за наказом Ради. Як тільки Запоріжжя закінчило своє існування і воскресло військо вірних козаків, на місце Запорізьких пластунів з’явилися пластуни вірних козаків, котрі працювали на березі Бугу, Дунаю, а пізніше, коли перейменовані в Чорноморське військо і переселені на Кавказ козаки поселилися на берегах Кубані, пластуни почали влаштовувати свої залоги на березі Кубані. Умови їх діяльності ніскільки не змінилися.

Тарас КАЛЯНДРУК, «Історія пластунів та їх звичаї»

Юнаки гуртку «Північні вовки» станиця Чернігів НСОУ ПЛАСТ Юлія Гриценко, Давид Давиденко, Артем Козар, Гліб Перепеча і Назарій Кульбака

Чернігівський обласний молодіжний центр. Місце натхнення, творчості та розвитку для дітей та юнацтва цього красивого, старовинного міста. Це місто наповнене розсудливою тишею та спокоєм. Тут не квапляться, не метушаться, а із задоволенням гуляють затишними вуличками, насолоджуючись запашною кавою.

Чернігівський цикл «Сіверщина» ми вирішили розпочати із наймолодших героїв. Чому? Ми їхали в цю мандрівку, прагнучи усвідомити цей край, відчути його, доторкнутися до душі цього регіону, осягнути його славетне минуле та на власні очі побачити сьогодення. А що може сказати більше за дитячі душі? Вони — найчистіше дзеркало сьогодення.

Ця «Сповідь» стала для мене дорогоцінним діамантом у скарбничці моєї пам’яті. Цією розмовою Чернігівщина мене причарувала, я прикипів до неї душею. Чисті, яскраві, небайдужі душі маленьких українців. Їм мало України. Мало її у зросійщеному соціумі. Навіть у такі юні роки їм вже болить сучасне суспільство, болить Україна. Вони відчувають її душею, але не можуть знайти. Їм подобається у ПЛАСТі. Подобається спілкуватися з однолітками, подобається вчитися та розвиватися, подобається мати можливість говорити українською та чути українську у відповідь. Такі різні характери, темпераменти, мрії та інтереси, але в такому віці їм вже не «какаяразніца».

Ми й самі не помітили, як наша рідна Україна розквітла дивовижними квітами новітнього покоління юних українців. Вони вільні, сильні, незалежні, розумні, потужні. У них вистачає духу та душі шукати та відшукувати правду, відшукувати себе самих. І це справжнє диво! Адже ми, покоління тих, чия свідомість скалічена червоним режимом, не змогли б їх цьому навчити. Але тепер мусимо у них цьому навчитися.

Світ змінюється щомиті. Карколомна швидкість цих змін спантеличує, дезорієнтовує, вибиває з рівноваги. Для того, щоб не втратити себе на цих швидкостях, не втратити себе у цьому світі, потрібно не тільки чітко стояти на ногах, а й усвідомлювати своє коріння, свою генетику. Кожен рід, кожна родина – це важлива складова історії нашої країни, нашої Нації. Без усвідомлення того, хто ми та звідки, ким були ті, що жили до нас, ходили цією землею, дивилися у це небо у нас не вистачить сил стати частиною цих змін і ми назавжди залишимося їхньою жертвою.

Повністю не розуміючи це, але інтуїтивно відчуваючи, наші діти прагнуть говорити українською, вивчати нашу історію, культуру та творчість, долучатися до ПЛАСТу. А нам сьогодні так важливо чути наших юних, але таких мудрих українців. Чути їх, підтримувати та допомагати. Вони вже українці і для них немає іншої України, ніж вільна та незалежна країна, вони мріють про щасливу державу під мирним небом та самою своєю суттю постають проти несправедливості. Я безмежно вдячний Господу і цим маленьким героям за урок України та українства, котрий вони мені подарували. Урок любові та щирості, правди та небайдужості.

Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога,

мені допомога від Господа, що вчинив небо й землю!

Він не дасть захитатись нозі твоїй, не здрімає твій Сторож:

оце не дрімає й не спить Сторож Ізраїлів!

Господь то твій Сторож, Господь твоя тінь при правиці твоїй,

удень сонце не вдарить тебе, ані місяць вночі!

Господь стерегтиме тебе від усякого зла, стерегтиме Він душу твою,

Господь стерегтиме твій вихід та вхід відтепер аж навіки!

Затишний храмовий сад, де відпочивала наша знімальна група, скидав з високих крон дерев ароматні яблука на зелену траву. Мені дуже закортіло компоту з цих яблук. Ми жили в гостьовому будинку при храмі – в затишному й тихому місці, котре дарувало нам затишок та спокій. В нечасті миті відпочинку я сидів в саду та дочитував «Алхіміка» Паоло Коельо – не значну за обсягом, проте сильну своєю мудрістю книгу, котра багато в чому симетрична подіям у моєму житті.

Ієромонах Роман Халус – настоятель монастиря, в якому нас з таким теплом приймали на час нашого перебування на Чернігівщині. Відкрита, сонячна, любляча душа. Людина, котра з такою щирою любов’ю ставиться до Господа та до ближніх.

Відзнявши ряд програм безпосередньо в Чернігові, ми рушили в мандрівку просторами цього дивовижного краю. Перша наша поїздка була до Крюківки, Мени та Сосниці. Дощ напував прохолодою прийдешньої осені, а коридори дерев обабіч дороги створювали враження, ніби ми потрапили у казку. Ієромонах Нестор Назаров. Сьома ранку, а на нас на порозі храму вже чекав священик української церкви, зустріч з яким була запланована ще за багато місяців. Дуже шкодую, що ми не мали змоги потрапити до його храму в селі Жухля – це справжній витвір мистецтва.

Ігумен Марк Лугановський. Жива, небайдужа душа, котра бачила багато місць, подій та храмів. Яскрава, енергійна особистість.

Протоієрей Володимир Шемендюк. Затишний храм в місті Мена та набат перед літургією. Люди зустрічали нас біля храму та дуже раділи увазі до свого священика.

Ієрей Василь Пишкович. Він наче дитина радів нашому приїзду. У нього світилися очі. Яскрава душа і теплий діалог.

З Мени ми рушили до Сосниці на батьківщину Олександра Довженко, де потрапили до Сосницького літературно-меморіального музею О. П. Довженка. Простір був наповнений ароматами яблук, меду та свіжого хліба. Земляки величного українця зустрічали нас привітно та тепло. На душі від такого привітання стало одразу сонячно, не зважаючи на похмурий день.

Віталій Онищенко. Коваль. Великий, сильний чоловік з дивовижно доброю душею. Його роботи прикрашають багато храмів. Він подарував нам підкову на щастя і цей дарунок і досі наповнює теплом від цієї зустрічі.

Микола Чабась та його онука Руслана Клюй. Дідусь настільки натхнений та талановитий майстер лозоплетіння, що надихнув онуку до цього і вона, по-научному глибоко занурилася у вивчення цієї теми та стала автором багатьох робіт про лозоплетіння, його джерела, історію та сучасність. Дідусь пишається своєю розумною, потужною онучкою, а Руслана із захопленням розповідає про талант дідуся. Дивовижний зв’язок поколінь.

Ганна Кузьменко та Володимир Чернявський. Пані Ганна очолює народний аматорський фольклорний колектив «Криниці», а пан Володимир опікується музичним супроводом творчості цього колективу. Я сидів та наче зачарований слухав ці українські душі.

Валентин Попченко. Військовий штурман морської ракетоносної авіації. Вперше зустрічаю настільки талановитого майстра вишивки серед чоловіків. Потужна людина з глибокою душею.

Любов Наконечна. Директорка Сосницького літературно-меморіального музею О. П. Довженка. Микола Миколайович Шкрібляк, друг нашого проекту та неймовірний українець, до думок якого ми завжди прислухаємося, порадив нам обов’язково відвідати цей музей та познайомитися з його очільницею. Вона з материнським теплом опікувалася нами під час нашого перебування в музеї і ми були надзвичайно раді, коли вона все ж таки погодилася зняти програму. Проводжаючи нас до машини пані Любов прочитала нам в дорогу псалом 120. Я ніколи не забуду її материнську молитву.

Прилуки. Злива не вщухала з самого ранку, однак ми наперекір погоді їхали дорогами Чернігівщини на заплановані зустрічі. На нас вже чекали люди, котрі з повагою поставилися до нашої праці та погодилися на зйомки «Сповіді».

Митрофорний протоієрей Віталій Юрочко. Настоятель собору Різдва пресвятої Богородиці у м. Прилуки. Отець Віталій говорив про принципи його виховання, а мені хотілося, щоб ця програма продовжувалася якомога довше, настільки цікава та важлива тема, як для мене, так і для Нації була піднята у цій розмові. Дивовижне місце та дивовижна душа.

Отець Дмитро Горнакевич. Храм Покрови Пресвятої Богородиці. Ми знімали у капличці біля храму, котрий тільки будується. Священик, котрий будує храм душею та молитвою.

Прилуцький краєзнавчий музей імені В. І. Маслова зустрів нас привітними посмішками працівників музею та запашною кавою. Нам надали можливість знімати програми в залах музею, де так яскраво відчувається подих нашої величної історії.

Тетяна Зоць. Директорка музею. Я щоразу так щиро радію, коли зустрічаю людей, котрі як інтелектуально, так і душею палають власною справою. Цільна, потужна, яскрава особистість.

Вікторія Лемещенко. Керівник фольклорного ансамблю «Горлиця». Глибоке усвідомлення нашої генетики, історії та культури пані Вікторія втілює у своїй творчості. Розмова, котра починалася досить важко, а потім переросла у цікавий, яскравий діалог.

Ольга Петрівна Чернікова. Історик. Викладач. Українка. Патріот. Їй так глибоко, так по-материнськи болить Україна. Вона серцем відчуває нашу країну.

Вікторія Вольвич. Ще рік тому, коли ми почали готувати мандрівку на Чернігівщину, ми з нею домовилися записати програму. Сильна. Вільна. Потужна. Принципова. Дивишся на цю тендітну українку і розумієш, що поки посеред Нації є такі незламні Берегині, ми непереможні.

Ніна Заболотна. Поетеса. В її творчості виблискують вкладені нею частинки душі, котрі лікують душі тим, кому випало щастя насолодитися талантом цієї людини. Я вдячний, що вона щедро поділилася зі мною та глядачами своєю творчістю.

Олена Опанасенко. Начальник відділу сім’ї, молоді та спорту Прилуцької міської ради. Вона допомагала нам організовувати зйомки «Сповіді» у Прилуках і дала згоду зняти з нею програму. Цікавий, патріотичний діалог.

Ми повернулися до Чернігова, де на нас чекала зустріч з юними пластунами чернігівського ПЛАСТу. Ми вирішили розпочати Чернігівський цикл саме цією «Сповіддю». Юлія Гриценко. Давид Давиденко. Артем Козар. Назарій Кульбака. Ці діти говорили те, чому велика частина наших співвітчизників так і не зуміла навчитися. Українська мова, українські душі, українська розмова. В цих юних душах стільки усвідомленості, стільки українства, що я зловив себе на тому, що прагну аплодувати ледве не кожній їхній репліці. Моя душа батька захоплювалася та пишалася цими дітьми та їхньою «Сповіддю».

Галина Шевченко та Ігор Козар. Наставники Чернігівського ПЛАСТу. Люди, які розбудовують одну з твердинь українства – ПЛАСТ у Чернігові. Після «Сповіді» з їхніми вихованцями я неймовірно пишався знайомством з цими людьми. З нами у програмі була маленька Квітка, донька Галини, котра своєю сонячною посмішкою наповнювала світлом нашу розмову.

Ієрей Володимир Павлина. Наш шлях пролягав через Бахмач, де ми мали зустрітися з цією людиною. Ми домовлялися про зустріч за декілька місяців і нарешті день зустрічі настав. Бахмач зустрів нас вранішньою свіжістю та куполами церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Отець Володимир – цікава, енергійна, непересічна особистість. Він показав нам три своїх церкви. Старовинні, намолені. Осяяні любов’ю священика, котрий служить в них.

Ірина Серга. Художниця. Вона не уявляє себе без творчості та навчає наших українських дітей малювати і творити. Добра і любляча людина, котра пише дивовижні ікони, біля однієї з яких ми й знімали з нею «Сповідь».

Вікторія Іванько. Волонтер. Ми розмовляли з нею у церкві, а вона ледве стримувала втому. І я розумію чому. Люди, котрі присвячують себе Україні вигорають від байдужості тих, хто «втомився від війни». Їм складно це прийняти та зрозуміти, адже вони віддавали останнє, задля нашої країни.

Олег Калиняк. Лікар. Ветеран АТО. Просвітянин. Небайдужий, ініціативний українець від самого дитинства. Попри складну хворобу, пан Олег погодився приділити нам час та зняти «Сповідь» і я щиро вдячний йому за це.

Ще один ривок і ми опинилися в надважливому для кожного небайдужого українця місці – у Національному історико-культурному заповіднику «Гетьманська столиця». Наталія Саєнко. Учений секретар Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця». Важливий діалог про нашу історію, про Україну та українців.

Митрофорний протоієрей Роман Кривко. Свято-Покровський храм м. Батурин. На анонс програми ми з отцем Романом сфотографувалися на фоні українського прапора, котрий розміщений у храмі біля вівтаря. Багато священиків підтримують мою думку про те, що національні прапори мають майоріти у кожному храмі. Розмова з отцем Романом вийшла чесна та справжня.

Ми поверталися до нашого тимчасового дому – до Чернігова, де на території греко-католицького монастиря, в якому нас приймали, також майорять жовто-блакитний та червоно-чорний прапори. Бог і Україна! Чернігівщина дивовижно багата вірою та любов’ю до Батьківщини. Чернігів зачаровував. Чернігів кликав та не бажав відпускати. Та настав час рушати далі. Коли за спиною залишилася Катерининська церква, я став молитися і просив Господа лише про одне – аби мені вистачило душі описати все те, що відчув та побачив у цьому місті. Ми їхали до Ніжина і тоді ще не знали, що часточка наших сердець назавжди залишиться в цьому місті.

• КОНТАКТИ