Птица белая, птица славная,
на воде ночной тихо плавая,
ждет зарю, лучей, чтобы в волюшку
налетаться над речкой, полюшком,

посетить места, где нет бедствия,

птицу встречную поприветствовать.

Рвется в небо, где крылья сильные
душу радуют длиной в милях, и
овеваются ветром ласковым,
и несут ее в мир прекрасного

по-над зеленью, по-над селами,

где кует кукуш, поют соловьи...

Розкажи мені про щось… 
Що тобі наснилось?

За вікном шепоче дощ,
ворожить на милість.
Він сьогодні пригадав,
робиш як малюнки,
подихом як малював
різні візерунки
на вікні зимовому
в домі, де чекала 
з поцілунками «Люблю!», 
наче спляча пава*.

Розкажи мені про світ,
Сонце, непогоду,
про шляхи та зміну літ,
як терпів незгоду.
Адже думав про мене –
чи наснилось знову? – 
і думками попід все
повертав до дому,
де чекала вороття
через стекла з льоду,
і де спали без життя
щастячко та врода.

Ти мовчиш, наче не був,
серденько моє не чув,
і не мріях ти зі мною
про життя разом в любові,
про синів, доньку, і щастя
до старих літ без прокляття,
без туги, тіней, у згоді 
в різні місяці погоди…

Я все слухаю дощі,
як наснилась я тобі…


*- Принцеса-пава (розмовне)