Це наче чари ворожбита,

Чи голос янгола згори,

Оця пронизлива сюїта,

Печаль забутої пори.

В ній із безмежністю розмови,

Тендітні грації сліди,

Бо що сказать не може слово,

То зможе музика завжди.

За голубими вітражами,

в одвічнім царстві горобців,

де сонце грається ножами

доволі гострих промінців,

де підле спокою не рушить,

де вчинки зовсім не масні,

Сидять на хмарці білі душі,

і теж втішаються весні.

Вертлява стежка. Пахощі соснові.

Біжить в яру скуйовджена вода.

Прадавній ліс навчився світлій мові,

і нею про весну розповіда.

Про голубе і трохи про зелене,

тендітність першоцвітів і пісень,

про щось нерукотворно-безіменне,

що зрозуміють враження лишень.

Не ті слова сьогодні на душі.

Не та печаль сьогодні тишу оре.

Зима застигла снігом на соші,

і сонця блиск ховає у комору.

Безлюдний світ втопивсь у мерзлоті.

Слідів тікає цівка безкінечна.

Не ті слова. І враження не ті.

Лише зима здається що доречна.

Мороз та сніг – вся відповідь зимова

На спробу дочекатися тепла,

Читає вітер західний промову

І подихом кришталь лоскоче скла.

Дивлюся в небо, в хмарах застрягаю,

Та зустрічаю сонячні сліди,

Тому і досі ще надію маю

Знайти шляхи у янгольські сади.

І хай довкруж чужі проносить душі,

Які моя ніяк не перейма,

Зима як я – така скороминуща,

Що часу ображатися нема.

А мені б снігу трохи,

Трохи слів, трохи чаю,

Тихих сонячних кроків

По ребру небокраю,

Трохи віри святої,

Невмирущої правди,

І надії живої.

Хоч маленької.

Завжди.

Ну от і осінь. Порожньо мені.

Минуле загубилося у датах.

Неначе я живу на чужині,

Затиснутий в невидимих лещатах.

Жовтіє світ, загорнутий в туман,

Думки тікають дикими стадами,

І десь в душі ще теплий океан

Не хоче покриватися льодами.

Але і він втече від метушні,

Допоки ще зима не йде сурова.

Ну от і осінь. Порожньо мені.

Ані мелодій тихих, ані слова.

Стиглий вечір. Мліють крони.

Осінь котить жовтий віз.

В кронах сваряться ворони,

І летять каштани вниз.

В небеса додали меду,

Сяйвом тішиться трава,

І дзвінкі велосипеди

Славень простору співа.

Айстри світяться червоним,

Гасне сонячний маяк.

Добре так. Лише ворони

Не вгомоняться ніяк.

Який у жовтня бізнес-план?

Побільше золота і туги,

На ранок – затишний туман,

Під вечір – знов туман, вже вдруге.

Незвичний спокій у лісах,

Похмуре небо в сірій масці,

В очах волога, у словах,

І чай – гарячий рай у чашці.

Куди не підеш, все таке

Доречне, миле і ошатне,

Хороше, добре та п’янке,

Безцінне й зовсім безоплатне.

Спіймали хмари сонце в сіті

І вітер дмухає невлад,

Застигло небо у граніті

Невелелюдних еспланад.

Палають сальвії червоні,

Жебрак канючить мідяка,

Куняє голуб на долоні

Кафешантанного дашка.

Нема осіннього прозріння,

До невідомого стремлінь,

І я в компанії із тінню

Нудьгу вигулюю і лінь.