Любить до смерті і по смерті,
І вічно спокою не знать,
Усі думки на порох стерти,
Усі слова пересказать.
Не знати сни куди подіти.
Не знати як здолати час,
І зрозуміти сутність світу,
Який багатим був на Вас.
То був не я, то ніч була лукава,
Незвичного хотілося душі,
Душа шукала в дрімки переправу,
А сни її несли у комиші.
І звідтіля ніяк не йшлося, ніби
Її піймав на чари водяник,
І місяць в річці мовчки вудив рибу,
І хмарний янгол зорі в небі пік.
Ну і де та зима?
Помилились синоптики,
Світ оцей мов родивсь
Для заплаканих зим.
Сонце чистить вікна
Незашторену оптику,
І пускає зайців
Золотавих у дім.
Ну яка ж то зима?
То весняна фантастика,
У якій не живуть
Ані сніг, ані лід.
На підлозі моїй
Золотаві пухнастики,
На колінах моїх
Тихий сонячний кіт.
Я Ваш, незрівнянна Ледо!
Пощо той глумливий сміх?
Скуштуйте обіймів меду,
І пристрасті слів моїх!
Хтось має пручатись сили,
А я от, на жаль, не зміг:
Мої білопінні крила
Лежать біля Ваших ніг.
Життя це без Вас – досада,
Марнотне, пусте якесь.
О, Ледо, прекрасна знадо!
Ваш лебідь цілком. Увесь.
мал. Сальвадора Далі
Співай! Кричи!
Біжи щодуху!
У небо весело
дивись!
Тут навіть камінь
має вуха,
Я не кажу уже
про ліс.
Живи піднесено,
неначе
неспокій –
то звичайний дим.
І край оцей
тобі віддячить,
і точно визнає
своїм.
О, диво! Диво дивокосе!
О, очі! Очі неземні!
Чи не за вами сіяв сльози
котрийсь хлопчина навесні?
Чи то не ви пекли морозом,
що леденіли ручаї?
Чи не тому губили розум
у верболозах солов’ї?
Про вас нічні шепочуть зливи.
За вами з туги сохне без.
О, диво! Дивокосе диво,
творіння пекла чи небес.
коли день новий
то неначе прокляття
і шансів спливає крізь пальці
пісок
коли із думок
догорає багаття
і пам’ять катує
незроблений крок
і виють довкола
потворні химери
і сіє мовчання
небесна блакить,
рибалки із теслею
стукають в двері
і просять до себе
погрітись пустить
Не чекай на дива, мій сину,
не буває судьба м’яка,
вороженьки самі не згинуть,
якщо в них не всадить кілка.
Той, хто вірить лише надії,
той втрачає даремно час:
усміхається доля діям,
а не снам інфантильних мас.
Як добре, що придумали сніги,
Морозне небо, спогади про літо,
Повітря невідчутної ваги,
І враження, смачні та соковиті,
Дзвінкий, напівпрозоро-синій лід,
Вогонь у грубці і вечірню втому…
Як добре, що придумали цей світ,
Та ще й мене придумали у ньому.
Холодне повітря,
Дорожня розмітка,
Останні листки
Облітають з дерев,
Із днем відгорілим
Розірвана нитка,
І хмари підсвічує
Місячний лев.
Калюжі блищать,
І видзвонюють дрібно
Думки у оглухлій своїй
Самоті:
А може, дороги – усе що потрібно
Пройти і побачити
В цьому житті?
