Той, хто вгору, майструє крила,
Той, хто вниз, той майструє зло,
Бо у нього – свиняче рило
І душа наче чорне скло,
Бо у нього, жильця Содому,
На ті крила нема часу…
Той, хто вгору, летить додому,
А Содом – залиша внизу.
Ніч вдягнула своє
Непримітне пальто,
Запалив повний місяць
Цигарку,
Я сьогодні нічий,
Я сьогодні ніхто,
Я з людського утік
Зоопарку.
Ліхтарі на доріжках
Скликали комах
У красиві й пусті
Хороводи,
Говорили щось клени
У темних чалмах
(може, просто просили погоди?)
Я не слухав отих
Пишнолистих базік,
І зірок не вишукував
В небі,
Я сьогодні нічий,
Я сьогодні утік
Від обридлих людей,
І від себе.
Агов! Чи є люди у хаті?
Дорослі. Маленькі. Усі.
А можна до вас завітати?
Що, можна? Велике мерсі.
Хоча тут у вас тіснувато,
Та це не завадить мені,
Я місця займу небагато,
Ще вистачить вашій рідні.
Присяду на лавку тихенько,
Торбинку свою розкладу,
Ось світло, ось думка легенька,
Ось жадане слово в меду.
Тепер оминуть вас спокуси,
А з ними розлуки та зло,
Тому що я Щастячком звуся,
Пробачте, що довго так йшло.
Малюнок Ніно Чакветадзе
Можна грати
Не знаючи нот,
Вірш читати,
Не знаючи літер,
Та у душах не мати
Чеснот –
Це пройти по життю
Наче вітер,
Що за вікнами вчора
Гудів,
Без тепла,
Без добра,
Без слідів.
Зібрався в небеса, юначе?
Вже навіть крила десь доп’яв…
Чого на небі ти не бачив?
Яких таких потрібних справ?
Ще відірвеш від хмари клапоть
Та зіпсуєш отим грозу,
І зневажати будеш, мабуть,
Усіх, хто ходить унизу.
Давай-но цю крилату штуку –
Поріжу ножицями гріх,
Це називається «наука».
Ну, все. Іди. Звикай до ніг.
Ви дивне створіння, пані,
За Вами не ходить вік,
Він тихо сидить в тумані,
Ховає безсилля крик,
У розпачі смика чуба,
Кляне на усі боки…
Ви, пані, напевне згуба,
Яку не беруть роки.
Чи візьмуть колись? Питання,
Що важко дібрати слів.
Ви дивне створіння, пані,
Шкода, що у царстві снів.
Місяць – жовтою короною,
Ходить ніч – чорнява дівонька,
Абоненти – по-за зоною
(от приємна несподіванка!)
Почуваюсь не людиною,
А чиїмось відображенням,
Попрощавсь давно із дниною,
Розвантажуються враження.
Перехожий! Хочеш споминів?
Поділюсь лише хорошими,
Про блакить небесних променів,
Танці білих хмар над площами.
Не тікай від мене мишею,
Дай натішити картинами,
А не схочеш – стану тишею,
Та сховаюся між тінями.
Сховався вечір у колисці,
У небі місяць – жовтий біб,
Старий гармаш гармату чистить
(єдиний свій убивчий хліб).
Тихенько ковзає ганчірка,
Гризе судома міць руки,
Можливо, завтра нову дірку
В собі відкриють вороги.
Пробачать хай і в потойбіччя
Скоріше прокладають путь,
Бо зайд сюди ніхто не кличе,
Чого вони тоді ідуть?
Хіба їм так погано вдома,
Що лізуть наче сарана?
Чи сучим дітям невідомо
Чим може скінчитись війна?
Невже у них така спокуса,
Що голос розуму мовчить?
Сопе гармаш, кусає вуса
І бронза чищена блищить.
Чому ця музика невтішна?
Хто смів образити її?
І чим був зайнятий Всевишній?
Які відвідував краї?
Як Він забувся про чудове?
Чи, може, це – невдалий жарт?
Вона ж дитина від любові,
А не затурканий бастард!
Вона – своя, вона – не лишня,
Вона здолати здатна щем!
Чому ця музика невтішна,
І тихо сіється дощем?
А літо буде років через сто,
Коли вже буде соромно не бути,
До краю моря бігтимуть авто,
Кульбабок в небо рушать парашути.
А зараз – капелюхи і пальто,
На чоботи та черевики мода,
Й нізащо не зізнається природа,
Що буде літо років через сто.
