А я люблю зануритись в природу, В зелену зачарованість лісів, І жадібно ковтати прохолоду Із присмаком пташиних голосів. Запалювати блискавок неони, Перевертати сивих злив купель, І хмарні відправляти галеони На відкриття загублених земель. Ідуть століття, бешкетують моди, Дуріє люд, ламаються списи, Тому й люблю зануритись в природу – Єдиний вічний прихисток краси.

Скакали в вікнах Сонячні сайгаки, Під шинком захмелілі голоси Співати пнулись «Їхали козаки», Та тільки скавучали Наче пси. Стояли тіні, Сірі та хитливі, В повазі та прихильності Клялись, Вони були, мов дурники, Щасливі, З якими вічно Розмовляє вись. Крихке відлуння Падало на плечі, Була якоюсь змазаною Яв, І волочивсь по небу Ранній вечір Та разом з гультяями Підвивав.

У цьому світі все важливо: Великий птах і хробачок, Пора спекотна, дощ тужливий, Епіграф дня та епілог. Палац, скуйовджене гніздечко, Мовчання, крику метушня, Взаємна згода, суперечка, Хліби, загострена стерня. Забуті люди. Зустріч пишна. Набите змістом та пусте. Важливо в світі навіть грішне – Воно підкреслює святе. Краса надщербленого глека, Біль недосяжної мети І те, що ти є десь далеко, Важливо теж, як не крути.

Не знаю що там на меті У світлих янголів небесних, Та світ закінчиться тоді, Коли кохання з нього щезне. Коли розвіється печаль І радість втратить плавність грацій, Коли розкришиться кришталь У душах нових генерацій. Коли в серцях не стане мрій І почуття накриє крига, Тоді і буде суд страшний, Який пророчиться у книгах.

Нема сусіда. Взяв Всевишній. Гуляє вітер на току. Нема кому збирати вишні, Траву косити у садку. Порожній хлів. Порожня хата. Ніхто не стане на поріг. Кому печаль, а пустці – свято, Де знайде ще такий барліг? Тут навіть час уже не плине, І сонце не спішить руде, Лише чиїсь літають тіні І джміль над квіткою гуде.

Місяць на літеру «сі». Ніч розілляла снодійне. Ходять останні таксі, Блимають меланхолійно. Майже не видно зірок (тих золотавих родзинок), Рипнув у дверях замок, Тінню в калюжі будинок. Вдало ховає пітьма Щось невелике й хвостате, Мене для світу – нема,Йду із собою гуляти.

Сьогодні в душі Блюз І плескає дощ В долоні, Це примха така У муз, Я знову у них В полоні. І легкі думок Сліди, І шепіт далекий Бога, Бо знову в душі Ти. Нічого, утім, Нового.[Приєднана картинка]

Щезнуть мільйони років, Зникне все, що було: Місяця тихі кроки І перманентне зло, Зникнуть, нарешті, люди, Різноголосся вир, Битиме вітер в груди Залишки давніх гір. А як небес не стане, Щастя, кохання, мрій, Слово тоді вустами Видихне світ новий.[Приєднана картинка]

Все відбувається востаннє: Світанок, вечір, сміх та гнів, Відверта ненависть, кохання, І теплий дотик літніх днів, Багряно-жовті падолисти, Морозні вікна, довгий сон, Години без людей і змісту, Розмови доброї полон. Приходять хмари, сяють грози, За горло спекою бере, Наївна щирість сіє сльози, Поваги вимага старе, Душа лікується вустами, Ламає між людьми стіну… Все відбувається востаннє Й життю підвищує ціну. [Приєднана картинка]

Мій друг сьогодні розіп’ятий, Пощо йому така судьба? Вже теплий вітер лиже п’яти, І згасла змучена мольба. Зібрався дощ, але не плаче, Немає сліз від гіркоти, Чого ти тут забув, юначе? Твої зраділи чом кати? Вони ж тобі додали слави, Мій тезка* – стішив неба гнів, Мене ж клянуть, мовляв, Варраво, Чому ти вижити посмів? *за деякими джерелами повне ім'я Варрави - Ісус Варрава, але використовується скорочена форма...

Читати далі...