Забутий король номер нуль

Сховався у хроніках давніх,

Не здійснює подвигів славних,

Вовків не полює й косуль.

Не кличе васалів своїх

На довгі, мов осінь, гулянки,

Де ходять пажі та панянки,

І котиться залою сміх.

Не стогне в походах земля,

Не падають коні від втоми,

Й нікому тому невідомо

Про справи того короля.

Ховали світлого поета,

День схожий був на негатив,

Тремтіли у руках кашкети

Й вінками вітер шарудів.

Хтось із рідні тримав промову

Про дзенькіт рваної струни,

Та вислизало з пальців слово,

Ходило навколо труни.

Куди подітись сиротині?

Господар був – нема тепер,

Бо він на хмарній бригантині

Пливе в морях небесних сфер.

Тяжіння скинуті тенета,

Останні спалені мости…

Ховали світлого поета

І недописані світи.

Купіть квіточок лотерейний,

Зіграйте з випадком в азарт,

Пориньте в аромат єлейний,

Відчуйте, як смакує фарт.

Залиште на хвилинку смуток,

Забудьте клопіт, слів сміття,

Пригоди – вам, мені – прибуток

Від тих, хто вірить як дитя.

Під самовдоволений регіт іронії,

Під скрегіт загострених люттю мечей,

Я наче пливу, бо я чую симфонії

Розсипаних поспіхом днів і ночей.

І сам розкидаю і зойки, і враження,

Дратую примар ненароджених книг,

І ходить землею моє відображення,

Та прихистку просить у душах чужих.

Тільки зірка зійшла,

Тільки час спати звик,

І доба мов дитя у колисці,

А уже на пергаменті

Пишеться вік

Древнім, наче цей світ,

Літописцем.

Все у ньому буде,

Що раніше було,

Неприхована радість

З бентегою,

І тендітне добро,

І подолане зло,

І молитви

До Альфи з Омегою.

А що новини?

Так новини…

Немає людям що робить,

Біжать кудись,

Згинають спини,

Щоб місце у Раю купить.

Грішать і пишуть заповіти,

Своїм безумством сіють гнів,

Й за тим усім не бачать світу,

Що краще будь яких раїв.

Мертве поле. Мертве поле.

Ані вітру, ані снів.

У якому пекла колі

Місце Бог тобі відвів?

Не гукають чом до раю?

Чом не чують біль твою?

Урожаї хто збирає

Із полеглих у бою?

Що то була за істота,

Що життя не берегла?

Мертве поле. Тлін. Болото.

Місце подвигу і зла.

Я парком йшов у пору ясно-синю,

Вгорі перекликалися круки,

Якесь дівчатко лузало насіння,

Збираючи в торбинку лушпайки.

Щось грав оркестр на далекій сцені,

В каньйоні рахувала час ріка,

Ганяли пси, веселі й безіменні,

Не знаючи обмежень ланцюга.

І я не знав тривоги і розлуки,

Мене забули гордощі та злість,

І капало морозиво на брюки,

Немов мені не сорок – тільки шість.

Цей краєвид мов писаний пером,

Що Бог сховав від розуміння миру,

По небу хмарний ковзає пором

Та сонячного возить пасажира.

Вклопотані скінчилися жнива,

Потік думок в душі зриває греблю,

До вирію збираються слова

Та падають, знесилені, на землю.

Їх підбирати, бавити – пусте,

Нехай повзуть до майбуття у поті,

Бо результат – весною зацвіте

І дасть плоди, але це буде потім.

Ще літо хоче розтягнути мить,

Ще музика вистукує серцева,

А осінь тут. А осінь вже не спить

І вохрою притрушує дерева.

Ідоли острова Пасхи,

Що витріщились на океан,

Не знають ніякої ласки,

І жодних серцевих ран.

У них і сердець немає –

Суцільний камінь різаний,

Не обіцяють раю,

А тішать людей мармизами.

Без радості, без тривоги,

Без прокльонів і без подяки,

Це є еталонні боги –

Сліпі, глухі і ніякі.