Крапає дощ.

Осінь.

Вітер в трубі

Виє.

Неба нема

Зовсім,

Тільки одна

Мрія.

Мрія про щось

Інше,

Може й ковток

Раю,

Але буде

Тиша.

Ти не гукнеш.

Знаю.

Парк осінній в пару акрів,

Дике бігає маля,

Я – спокійний. Чищу чакри,

Небу носа підставля.

Десь вистукують вагони

(хтось кудись і щось везе),

Сонце котиться червоне

По захмарному шосе.

Тішить ясністю погода,

Сяють вікон вітражі,

І торкається свобода

До схололої душі.

Спіймали хмари сонце в сіті

І вітер дмухає невлад,

Застигло небо у граніті

Невелелюдних еспланад.

Палають сальвії червоні,

Жебрак канючить мідяка,

Куняє голуб на долоні

Кафешантанного дашка.

Нема осіннього прозріння,

До невідомого стремлінь,

І я в компанії із тінню

Нудьгу вигулюю і лінь.

Пора душі. Пора осіння.

Пора думок та каяття.

Пора збирати все каміння,

Що розкидалось за життя.

Пора свою трусити пам'ять,

Складати з підсумків есе,

Бо буде світ, де тіні навіть

Про тебе знають, мабуть, все.

За секунду до осені,

Що закохана в ніч,

Що жене листя росяні

На пустелях узбіч,

Де не мучишся спрагою

У чеканні дощів,

Тиша тішить увагою

Й загадковістю снів.

Як покине космос

Торгувати зоряним крамом,

Як втратять сенс

Довідники та карти,

Остання людина зватиметься, певне,

Адамом

(історія полюбляє подібні жарти)

Людина навіть не буде мандрувати

Світ за очі

(що Адам там не бачив, як скрізь –

однаково?)

Його лякатимуть

Неосвітлені ночі

Та й мандрувати самому

Трохи ніяково.

Він пам’ятатиме що таке добро,

Але творитиме його

Хіба що для себе

І скаже одного разу: «Небо, поверни ребро,

Як не маєш більше потреби».

Чого, васале, кинув ти сеньйора?

Чого утік від вихору мечів?

Чи ти забув, у чому клявся вчора,

Бо до життя раптово зголоднів?

Скажи, чом обладунок твій охайний?

Чом червоніє в келиху вино?

Чого твій кінь стоїть тепер у стайні,

А не товче копитами багно?

Даремно ти не думаєш про кару,

Даремно у очах ховаєш блуд,

Збирайся-но, васале, до тартару,

Бо там і не таких приймали юд.

Летіла колісниця Аполлона,

Несла у вирій залишки доби,

Дзвенів вокзал залізним камертоном,

Ходили гордовито голуби.

Сміялась радість, плакали печалі,

Ображені розлукою навік,

Забронзовілий хлоп на п’єдесталі

Дивився не стуляючи повік.

Якійсь бродяга дудлив мінералку,

На шиї воло відбивало такт,

Крутилася захекана гадалка

(вистави грався завершальний акт).

Рекламували постери кумира,

Заляпавши красивий камінь стін,

І я чекав, як Бога, пасажира,

Та вірив, що нагодиться і він.

Я знову загубив від сну відмичку,

Шукав її на ліжку, та дарма,

За вікнами дзвеніла електричка,

І місяць сіяв зорі жартома.

У голові тлумилися без крику,

Під тупотіння витончених ніг,

Кудлаті вівці, що не знали ліку

Та випасались на думках моїх.

Одна, маленька, лізла межі очі,

Компанію хотіла говірку,

І я лежав, і намагався ночі

Придумати причину хоч яку.