А сьогодні місяця не видко,
А сьогодні сумно, як ніколи,
Дощ усе спіймав в прозору сітку,
Почуттям додав краплинку солі.
А сьогодні роздуми і тиша
Запорошать сни мої до краю,
А сьогодні будуть знову вірші,
Може і про тебе, я не знаю.
Святі не ті,
Кому так німб пасує,
Чий одяг яскравіше снігу
Білого,
А ті, чия душа весь час
Пульсує
У темряві суспільства
Здичавілого.
Малюнок Ніно Чакветадзе
Король втомився. Більше не веде
До пекла загартовану дружину,
Не хоче покоління молоде
Потрапити в сталеву хуртовину.
Розбіглися по замках паничі,
Хто на бали, хто навіть по науках,
Іржавіють негострені мечі,
І тліє тятива на древніх луках.
І побратими вже якісь чужі,
І роздуми блука на самотині,
І йдуть охороняти рубежі
Лише легенд напівзабуті тіні.
У сивому місті, де рай
Любив ночувати не раз,
Видзенькував третій трамвай,
Уміє спинитися час.
Там море торкнулось небес,
Будинки оплів виноград,
Шумить у полоні чудес
Старезний оливковий сад.
Там змістом наповнена мить,
Там швидко минає сумне,
Наївне дитинство бринить
І досі чекає мене.
Моя емпатія похована в новинах,
У тих кривавих звістках про біду,
Коли вертались хлопці в домовинах,
Спинивши ненажерливу орду.
Коли від бруду гнулись телевежі
Та охлос втіху від того ловив,
Коли отрута плавила мережі
Та пиха не підшукувала слів.
Ви Богом прикривались, у багатті
Спаливши віру в праведність життя,
То ж годі потім, нелюди, чекати
До себе хоч якогось співчуття.
Бруківка. Вечір.
Схилена акація.
Вітрини ваблять
Блиском золотим.
Гуде меланхолійно
Ресторація,
І підпирає небо
Сивий дим.
Холодні вікна
Поглядами синіми
Пророчать ніч
І снів передчуття,
І я мов тінь
Просочуюсь між тінями,
Та осягаю сутність небуття.
Як добре там, де спокій небо має,
Де ліс старий біжить до видноколу,
Де хмарами світанок вишиває
Червоно-синій краєчок подолу,
Де сказані слова немов причастя,
Роки не помічаєш та години,
Де вітер завжди теплий і для щастя
Однісінької вистача людини.
(малюнок Ніно Чакветадзе)
На схилі зачарованого літа,
Де синій день спускається з небес,
Де межі між сезонами розмито
І тіні хмар танцюють полонез,
Де прожитих років не чути крику,
За помилки немає каяття,
Там залишитись хочеться довіку
Й думок тягар покласти в забуття.
П’є з річки небо сивий кінь,
Хапає ніздрями світанок,
Повільно хвилі точать рінь
І ліс ховається в серпанок.
Тепла благає очерет,
Нові розучує поклони,
Яскравий сонячний берет
Верба приміряла до крони.
Десь у містах вирує люд,
Збирає до скарбничок миті,
Та поспіх не потрібний тут,
Тут можна просто небо пити.
Холодний вечір спокій береже.
До снів натхнення невеличке має,
Невидимий небесний Фаберже
Зірками чорний космос прикрашає,
А десь на протилежній стороні
Роботою живуть людські отари,
Сліпуче біле сонце на коні,
І падають розплавлені ікари…
