Думок неупокоєна корида

втика у серце глузду ятаган,

Бо в цьому місті навіть панахида –

маленький різнобарвний балаган.

Тут всім не так. Тут всьому недогода.

Грабель тут не засвоєно урок,

бо мудрість пересічного народу

напевне, найбрехливіша з казок.

Тож, множаться гетьманчики та юди,

втрачають сенс всі клятвені слова,

І в кожній хаті з краю є приблуда

що паном себе вільно почува.

І вечір. І небо.
І добре. І тихо.
Стриножений місяць
пасеться між хмар.
Доба загубила
природжену пиху
І річка пускає
туманний муар.
А у далині,
в почорнілому полі,
Що снігу ковтнуло
останню сльозу,
Вже духи весни
позбиралися в коло,
І кличуть приховану часом
красу.

Ранку заклопотаний бедлам.

Натовп, що не відає упину.

І якась розлючена мадам

забиває слів цвяхи в дитину.

Сивим пилом ділиться шосе.

Бігають солоні оченятка.

Десять-плюс, та холодом несе,

душу гріє тільки ведмежатко.

Бо тепер допитливість – порок,

їй ціна – копійка в магазині…

Перший і небажаний урок,

що вбива людину у людині.

Зими до глузду дивна фронда:

не сніг панує, а вода.

Повзе дороги анаконда,

і вітер в очі загляда.

Чомусь думкам немає міри,

сиділи б тихо, але ж ні!

Можливо, їх втомило сіре

на цім природнім полотні.

Ворушить хмари небо дике,

неначе грається свинцем,

і час давно не знає ліку,

а просто тюпає тихцем.

Генії сильні ідеями,

вміння – майстерністю рук,

і видатними спудеями

заклади різних наук.

Досвід отриманий – мірою,

враженням сильно нове,

справжнє кохання – довірою,

нею воно і живе.

Сонячні ранки – ласкавістю

та неповторним теплом,

а посередні миршавості

сильні одвіку числом.

Не ті слова сьогодні на душі.

Не та печаль сьогодні тишу оре.

Зима застигла снігом на соші,

і сонця блиск ховає у комору.

Безлюдний світ втопивсь у мерзлоті.

Слідів тікає цівка безкінечна.

Не ті слова. І враження не ті.

Лише зима здається що доречна.

Є спогади, яких не загубить.

Є образи, що достеменно вічні.

Їх не зламати вбивчістю століть,

не застудити скам’янілим січнем.

Їх не втопить в огидливій ганьбі.

Не промінять на срібники у жмені.

Вони у снах. У небі. У тобі.

І серед інших, може є й про мене.

Лукрецій Тит уже не пише.

Лукрецій Тит уже не тут.

Його слова змінила тиша,

і помінявся снів маршрут.

Вже в моді інші насолоди,

світліша темрява ночей,

хоч не змінилася природа

колись описаних речей.

Так само чути голос люті,

є і розумні, і дуби,

і до страхів своїх прикуті,

як у минулому, раби.

Тит Лукрецій Кар – давньоримський поет та філософ, автор твору «Про природу речей»

Чи це судьба, чи просто збіг,
що я не знаю й досі хто Ви.
Якби ж я знав.
Якби ж я міг
тим небесам складать умови,
В того великого Ніщо,
яке від віку безіменне,
я б точно випитав,
пощо
Ви тиха загадка для мене.