Я хочу чути голос!
Не рипіння
Старечих напівзношених чобіт.
Я хочу чути –
Ні, не голосіння
Родини, що читає заповіт.
В занедбанім,
Та врешті вільнім краї,
Від Слобожанських лук і до Карпат –
Я хочу чути голос,
Що лунає,
Коли до брата одізветься брат!
Ні,
То ще не весна,
Не весна на порозі.
Ще завмер у своїй сивині крижаній
Цей лоскут голубий –
То примхливії боги
Як завжди,
Віддаються забаві своїй.
Нишком змусять у звабі повірить бажанням,
Відігрівши теплом,
Що розтане як дим.
Будь же вірним завжди
Лиш своєму чеканню,
І терпінню,
І болю,
І навіть стражданню,
Не пустивши омани обіцянок в дім.
Є загадка в мереживі зірок,
Одвічна тінь нечутного питання:
Чому відходить час,
За кроком крок,
Туди, де зорі тануть на світанні?
І клопоти відходять, і труди,
Й думки чужі, до твого серця ласі –
Усе іде за обрій.
Йде туди,
Щоб залишити слід тонкий у часі.
І знову промінь ляже на плече,
Нового дня зажевріє світанок.
Нові турботи й клопоти несе
Іще тобою не прожитий ранок.
Цей день новий ти проживи як слід,
У ньому залишивши добрий слід.
Хвала Творцю,
Живу я не в пустелі –
Де Сонце,
Мов світильник той на стелі,
Увечері, що блискавка, згоряє.
За тим пустеля сутінок не знає,
І синь, що стиха обрій заливає,
Їй не знайома.
В ту синь поволі поринає втома,
І, радий тій очікуваній втечі,
Неквапно землю пригортає вечір.
Де сутінки свої розправлять крила –
Там світові не бути чорно-білим.
Там місце віднайдеться для чекань –
В чеканнях тих,
Надіє,
Не розтань…
Ти ніби чуєш дихання пустелі?
Не бійсь,
То лампа
Блимає на стелі.
