Самотнім маревом в нічному оксамиті

блукатиму до самої зорі…

Які ж бо неповторно-дивні миті,

коли шепочуть казку ліхтарі,

коли ледь чутним подихом зітхає

замислена верба у тишині

і тягнеться земля до небокраю,

щоб цілувати мрії в вишині.

Розпатлане проміннячко-волосся

росинки будуть у вінок плести

і відшліфовані мотиви стоголосся

гармонією литимуться в сни…

Блукатиму… летітиму… нап’юся

цілющої енергії землі,

а потім щиро й сонно посміхнуся

і додивлятимусь картину цю у сні.

Я вже чую ніжний запах осені
У сплетінні літньої палітри,
У журливих колисанках вітру.
У небес розхристаної просині.

Запізнілими стежками-долями
Літа синьоокеє світання
Залишає теплі на прощання
Спогади, мереженії зорями.

Заглядає осінь у віконечко,
Їй немає в світі цьому рівних,
Не буває барв таких чарівних
Ніж сплетіння фарб осінніх з сонечком

Не тавруйте осінь серця холодом,
Не малюйте душу їй сльозами,
Бо її вітри – мелодій гами,
Бо дощі у неї сяють золотом.

В неї серце – ватра з діамантами,
В неї очі мов глибини далі…
Не вплітайте стрічки їй печалі,
Не тавруйте осінь смутку штампами!

Відцвітає вже літо серпневими квітами,
Росяною водою до блиску умитими,
Щойно скошених трав ароматами пізніми
І дощами ще теплими, тільки вже грізними….

Відцвітає… А в серці лишається спомином,
Солов’їної пісні відлунням чи гомоном,
Журавлиної казки кому тільки тугою,
А кому дорогою порадою мудрою.

Пломеніє ще літо… А роси світанками
Холодніше все дихають з кожними ранками,
І стають тихі зорі такими далекими…
Відлітає вже літо у далеч лелеками…

Заблукало літо у колоссі
Золотих не стиглих ще пшениць.
Потонуло в гомінкому стоголоссі,
Що чарує краще чарівниць.

Я стояла на краєчку мрії,
Де межі не було небесам,
Де не було горизонту жодних ліній,
А лиш світу літнього краса.

Я дивилась поглядом волошки
Вздовж хмарин невидимих доріг,
Небо, тому погляду під колір трошки,
Тоді падало дощем мені до ніг.

Я стояла. Вітер гнув колосся…
Спраглі губи… блиск очей мов свіч…
Руки-крила і розпатлане волосся…
Як же добре з літом віч-на-віч!..

У травневому подиху сонце заходить,
На прощання умившись весняним дощем.
Шкода тої весни… Знов мені це доводить
В серці тихий і якось пронизливий щем…

Шкода мрій весняних, що леліяли зорі,
Пелюсток яблуневих у сяйві ночей,
І вишневого цвіту в вечірнім просторі,
І фіалок задуманих синіх очей…

На прощання обійму я травень думками,
Що лягають рядками жалю на папір,
А він смуток розвіє й помчить знов вітрами,
Хай востаннє, та так незабутньо до зір!

Травневим променем жасмин
Із насолодою впивається,
А гладь озер аж до глибин
Очима неба усміхається.

Мотиви пізньої весни
У ароматі вітру вільного
Цілують крапельки роси
З кортежу квітів й трав весільного.

Іскринки зоряні здаля
Співають гімн весні заквітчаній.
Сьогодні небо і земля
Любов’ю й ніжністю повінчані!

Чаклує ніч над сонно-в’ялим містом:
То ліхтарі запалить яскравіше,
То зазирне в віконце срібним блиском
Зорі небесної, що золота ясніша.

На склі вона малює дивні квіти,
Що перлами-росинками іскряться,
А в місячного сяйва оксамиті
Купає нотки серенади щастя…

Чаклує ніч… Їй ніжний подих вітру
Неначе джин виконує бажання,
Натхненням зір наповнює палітру,
Де ніч змішає сутінки з світанням.

Дивлюсь в вікно. Із ніччю вип’ю кави
І знов про ранок в неї запитаю,
А дощ мені настукає октави,
Що краще ночі в світі не буває…

Чуєш  тишу?  Це  ніжна  весна
У  сльозах  і  усмішках  тріпоче.
Знаєш,  серце  у  неї  без  дна,
В  неї  руки  п’янкіші  вина,
В  неї  виткані  зорями  очі.

Віриш,  мрії  –  це  пісня  її,
Сонця  блиск  –  це  душа  її  ніжна,
Ти  віддай  їй  думки  всі  свої,
Від  бажань  і  натхнення  хмілій
І  цілуй  її  палко  і  грішно!

Задихалося  поле  грозою,
Спрагло  кожну  краплину  п’ючи.
Ліс  в  полон  віддавався  без  бою
Тій  весні,  що  у  грозах  звучить.

Небо  наскрізь  немов  розривалось,
Спалах  блискавок  землю  сліпив.
І  у  цілому  світі,  здавалось,
Не  лишилось  нічого  крім  злив.

Вітер  подихом  віти  крислаті
Гнув  додолу,  то  кликав  в  політ…
Я  стояла  в  промоклому  платті
І  дивилась  в  нікуди,  крізь  світ.

Я  стояла  із  серцем  промоклим,
Із  сльозою  на  мокрих  губах
Й  задихалась  грозою,  що  поки
Шаленіла  в  весняних  руках.