А щастя що? Які його прикмети?
Які у нього очі і душа?
Які воно приховує секрети
Під відблиском небесного ковша?
Жадобою якою оповите
В мереживі нечастих сновидінь?
Яке воно і як його зустріти,
Твою не зачепивши дивом тінь?
Під дотиком щоденних аритмій,
Під поглядом небесного світання,
Я проживаю вік пекучий мій,
Неначе вперше й нібито востаннє.
І на крихкі бажання ворожу,
На сподівань спокусливу тендітність,
І янголи відсовують межу,
І у пітьму іде одноманітність.
А де б мені таку дістати силу,
Таку непереборну часом міць,
Аби донести гідність до могили,
Не спокусившись звабою дрібниць?
Щоб я зумів пройти свою дорогу,
Ковтаючи трудів гарячий піт,
Побачити в кінці, нарешті, Бога,
І повернути даний Ним кредит.
У когось душа – оркестр,
У когось – одненька скрипка,
Хтось любить симфоній жести,
Хто нот невелику дрібку,
Хтось смуток в собі тримає,
Хтось радості сипле жмені,
Чом той, хто того не має,
Постійно стирчить на сцені?
Це місто, нереальне мов примара,
Колись було суперником столиць,
Тут стукається готика у хмари
Загостреними шпилями дзвіниць.
Воно сюди спустилося із раю,
Куди щоранку відлітають сни,
По вуличках розвозити в трамваях
Такий казковий дух старовини.
У ньому хмелем дихають броварні,
Знайомим виявляється нове,
Спокусою заманює в кав’ярні
Та вечорами опера живе.
Це місто скрізь – у поглядах, у лицях,
У навіть невеликім вітражі,
На сонячно-лускатій черепиці,
У кожнім русі, слові та душі.
Я ніколи не був на Десні
Та її не блукав берегами,
Старовинні не слухав пісні
І не знався з Полісся богами.
А казали, що там й дотепер
Невідома обмеженість віку,
Ходять тіні казкових химер
Та мовчазний кружляє шуліка.
Там луків зеленіє сап’ян
І одежа у сосен колюча,
Там невидимий дух сіверян
Та історії пам'ять болюча
Про розлуки, тривоги та жаль,
Про кривавість чужинських набігів,
Непрозорих туманів вуаль
Та величний і древній Чернігів,
І про те, як приходить весна
І зникає зими ілюзорність…
Скоро ніч. Знов насниться Десна
Та її чарівна неповторність.
Лютневий день дзвенів сльозою,
Ставав реаліями сон,
В якому янгол із косою
Кривавих жнив почав сезон.
Кружляли ворони. Мовчали.
Пашіла гумою роса.
Під градом із свинцю і сталі
Летіли душі в небеса.
Сплітались сила і безсилля,
Тинявся вулицями гнів,
І неба тануло вугілля,
І жар бруківки пломенів.
Не заздри розумному,
Розум – то кара
За скоєний предками гріх,
Це він насилає
Надії примари,
В баранячий скручує
Ріг.
Із розумом завжди
У сумнівів свято
Та розпачу чути
Виття,
А якщо до нього
Ще совість додати,
То пекло буде
Й за життя.
Женучись за світилом слави
Та его тішачи своє,
Я врізав соло в дві октави
(на більше горло не дає).
Напнуті дзеленчали струни,
Гітара плакала романс,
Ліпила ніч на вікна руни
Зі снігу (від зими аванс).
Я проганяв нудьгу і біди,
Бо ж не пішак – козирний туз!
І чемні мучились сусіди,
Клянучи всіх на світі муз.
Не треба нині полонезу,
Цих гонорових пишних нот,
Сьогодні модно бути Крезом,
Радіти шереху банкнот,
Ловити вдачу, шимка грати,
Тримати нерви на межі,
І на душі носити лати
З червоним порохом іржі,
На ближнього гострити лезо,
Не цінувати кожну мить…
Не треба нині полонезу,
Шляхетність надто міцно спить.
