В державі Моголів Великих,
Між давніх, мов Всесвіт, долин,
У джунглях зелених і диких,
Ходи не помітно хвилин.
І в древнім покинутім храмі,
Який рятував від недуг,
Не чути хвали Гаутамі,
Лише щебетання папуг.
Ніхто не шукає нірвани,
Спасіння від тліну могил,
Розтрощують камінь ліани,
І спогад стирається в пил.
Тут серцю самотньо до крику,
А десь, у палацах своїх,
У пишності тонуть владики,
І вічністю марять утіх.
Як добре на печі у мами,
Ковтнувши кухлик молока,
Тихенько гратись качанами,
В кутку лякати павука,
Цукеркою дражнити муху,
Шукати жилу золоту,
Булавкою пробити вухо
Та кульчик вішати коту.
Коли розмішував Творець
Цей Всесвіт ложкою столовою,
Космічний пил летів половою
І хаос правив за взірець.
І було стільки нових слів,
І простір розривавсь на клаптики,
І розбігалися галактики
Неначе хтось їх посварив.
І була темрява глибокою,
І був світанок золотим,
Тепер чомусь всі прагнуть спокою
У нетрях власних павутин.
Чи сяє в небі сонця обруч,
Чи місяць в далечінь несе,
Я Вас не прошу бути поруч,
Я прошу бути, от і все.
Ковтають мрії звичні справи,
Рахунок виставляє час,
Я не вишукую забави,
Я просто прошу бути Вас.
У цьому світі, де мізерне
Дорожче вищої мети,
Де сподівання ефемерні,
Я прошу бути Вас. Завжди.
Той, хто вгору, майструє крила,
Той, хто вниз, той майструє зло,
Бо у нього – свиняче рило
І душа наче чорне скло,
Бо у нього, жильця Содому,
На ті крила нема часу…
Той, хто вгору, летить додому,
А Содом – залиша внизу.
Ніч вдягнула своє
Непримітне пальто,
Запалив повний місяць
Цигарку,
Я сьогодні нічий,
Я сьогодні ніхто,
Я з людського утік
Зоопарку.
Ліхтарі на доріжках
Скликали комах
У красиві й пусті
Хороводи,
Говорили щось клени
У темних чалмах
(може, просто просили погоди?)
Я не слухав отих
Пишнолистих базік,
І зірок не вишукував
В небі,
Я сьогодні нічий,
Я сьогодні утік
Від обридлих людей,
І від себе.
Агов! Чи є люди у хаті?
Дорослі. Маленькі. Усі.
А можна до вас завітати?
Що, можна? Велике мерсі.
Хоча тут у вас тіснувато,
Та це не завадить мені,
Я місця займу небагато,
Ще вистачить вашій рідні.
Присяду на лавку тихенько,
Торбинку свою розкладу,
Ось світло, ось думка легенька,
Ось жадане слово в меду.
Тепер оминуть вас спокуси,
А з ними розлуки та зло,
Тому що я Щастячком звуся,
Пробачте, що довго так йшло.
Малюнок Ніно Чакветадзе
Можна грати
Не знаючи нот,
Вірш читати,
Не знаючи літер,
Та у душах не мати
Чеснот –
Це пройти по життю
Наче вітер,
Що за вікнами вчора
Гудів,
Без тепла,
Без добра,
Без слідів.
Зібрався в небеса, юначе?
Вже навіть крила десь доп’яв…
Чого на небі ти не бачив?
Яких таких потрібних справ?
Ще відірвеш від хмари клапоть
Та зіпсуєш отим грозу,
І зневажати будеш, мабуть,
Усіх, хто ходить унизу.
Давай-но цю крилату штуку –
Поріжу ножицями гріх,
Це називається «наука».
Ну, все. Іди. Звикай до ніг.
Ви дивне створіння, пані,
За Вами не ходить вік,
Він тихо сидить в тумані,
Ховає безсилля крик,
У розпачі смика чуба,
Кляне на усі боки…
Ви, пані, напевне згуба,
Яку не беруть роки.
Чи візьмуть колись? Питання,
Що важко дібрати слів.
Ви дивне створіння, пані,
Шкода, що у царстві снів.
