Начиная, примерно, с первой половины XX-го века Европа и ее жители были вынуждены привыкать к кардинально новой структуре и механизму функционирования государственной власти. На смену патриархальной монархической традиции пришла революционная демократизация в многочисленной ее разновидности. На смену «правления по крови» пришел принцип формирования власти путем народного волеизъявления. Второй принцип был, бесспорно, новаторским, на то время – однако, в этом случае верховный правитель государства избирался на определенный незначительный отрезок времени. А, значит, познав все тайны государства, ее исследований, тайных переговоров, разведок и т.д. демократический глава государства не уносил эти знания с собой в могилу, как это было с монархами, а продолжал являться носителем этой информации. С той лишь оговоркой, что дальнейшую свою жизнь он проводил в статусе рядового гражданина. С тех пор и появился пугающий многих термин «экс-президент» или «экс-глава правительства республики».

Ежегодно в мире издается более 1000000 книг, однако, если поинтересоваться, какие экземпляры являются абсолютными лидерами продаж вне зависимости от государства, вы получите такой ответ: «1.Библия. 2.Мемуары и рукописи бывших глав государств». Усомниться в таком положении вещей трудно, ибо нет более осведомленного в делах государственных человека, нежели ее бывший правитель. И не потому эти люди пользуются пожизненными привилегиями и личной охраной за счет государственной казны, что не могут отказаться от привычной роскоши. А потому, что их осведомленность требует подобного отношения, как к объекту гос. безопасности.

Любой политик, имеющий "опыт работы" на посту президента, начиная от Вацлава Гавела до Билла Клинтона – эксперт высочайшего уровня. Любая политическая сила, способная сотрудничать с ним, как с экспертом, автоматически становиться лидером электоральных предпочтений электората своей страны (при том условии, что экс-президент не вызывает у населения отрицательных эмоций и воспоминаний).

В связи со всем вышесказанным, и, глядя вперед – к предстоящим парламентским выборам в Украине, невольно задаешься вопросом: какую роль для себя в этом процессе изберет бывший президент Украины – Леонид Кучма? Вряд ли, учитывая менталитет постсоветских гос. чиновников, Л. Кучма останется «вне игры» и будет снисходительно наблюдать за происходящим. Время оранжевой эйфории прошло, население смотрит на него совершенно другими глазами – вот он, шанс вернуться!

Существуют определенные размышления, насчет возможных вариантов участия экс-президента Украины в дальнейшей полит. жизни нашей страны. Именно их мы и предлагаем вашему вниманию:

По стопам Кравчука: возвращение в политику в роли народного депутата, может, определенным образом ударить по самолюбию Л.Кучмы, как бывшего главы государства, однако его появление, несомненно, станет настоящим событием в истории Украины. Как внезапно появившийся «джокер» в руке у опытного игрока, это события может полностью изменить расстановку сил на игровом поле украинской политики.

«Мастер Йодо»: имея за плечами колоссальный опыт управления государством, умноженный на провал его последователей во всех сферах, Кучма при определенных условиях может стать моральным авторитетом для нового президента Януковича, и, как следствие, для всего народа.

«Серый кардинал»: благотворительный фонд Л.Кучмы «Украина» может стать той цитаделью, из-за которой бывший президент, воплощая в жизнь гуманитарные проекти и занимаясь меценацтвом, может давить на украинскую власть. Украинцы любят меценатов еще со времен Розумовского. Имея, таким образом, высокий процент народного доверия, и, оставаясь официально вне политики, Леонид Данилович одним телефонным звонком может снимать и назначать чиновников всех уровней. Это ли не «пульт управления» Украиной.

Вряд ли сам Л.Кучма будет претендовать на высокий пост в исполнительной власти. Не зря же в свое время была выпущена его книга «Украина – не Россия».

http://globalist.org.ua/?p=14133

Примите (неискренние) поздравления в вашим праздником – годовщиной дня рождения Адольфа Гитлера. Исходя из тезиса, что у нас демократическое общество – я с терпимостью (и отвращением) отношусь к вашим пристрастиям.

   Планировал нажелать вам всяких гадостей, но подумав – решил, хуже, чем вы сами сотворили – уже не нажелаешь.

   Слово НЕУДАЧНИК – слишком оптимистично по отношению к вам.

Отец – якобы узник концлагерей, привык пить кофе по утрам – видать важную работу для фашистов выполнял. Первая жена – покончила жизнь самоубийством – слишком хорошо вас узнала? Или спецслужбы США освободили место для своего агента. Вторая жена – 24 часа в сутки – на работе (у агентов же не бывает выходных).

   Американские спецслужбы дали вам великий шанс – избавить страну от клановой экономики. И на что вы истратили силы – профашисткими действиями окончательно раскололи страну. Привели во власть жуликов (БЮТ), на фоне которых хамло из ПР выглядят благородными девицами. Это вы своим бездарными действиями создали условия для возвращения старой власти (правда, есть шанс, что они слегка поумнели – посмотрим).

  Главный итог вашего президентства – вы растоптали у людей веру в свободу и демократию. Гордитесь своей никчемностью и бездарностью!

В жизни каждого человека бывают моменты, когда что-то не получается, все валится из рук, и тот же бутерброд норовит каждый раз упасть именно маслом вниз. Тогда человек ищет утешения в прошлом: звонит старым друзьям, пересматривает старые фильмы, и старается навестить места своего далекого и беззаботного детства. Это стремление в психологии имеет довольно четкое определение – регресс. Именно этот процесс, да простят меня в Сумской области, мы можем во всей красе наблюдать у действующего Президента, и действующего же кандидата в Президенты, Виктора Ющенко.

Виктор Ющенко начал свою карьеру публичного политика в 2002 году, когда пошел на парламентские выборы во главе своего блока «Наша Украина». Мало кто тогда мог слышать Ющенко лично, однако светлый лик экс-Премьер-министра страны и экс-Главы Нацбанка украшал едва не каждый третий столб по всей территории государства, от Ужгорода до Луганска. Причем, ни в одном регионе страны Ющенко не воспринимался, как «нашист» (прозвище, придуманное оппонентами позднее, в 2004-м), или «слабак» (прозвище 2007-2009 годов). Лидер «Нашей Украины» всеми воспринимался, как молодой успешный экономист-политик, эффективно управлявший Нацбанком, и ориентированный на цивилизованные (не обязательно западные, тут уже каждый думал, как считал для себя нужным) стандарты жизни.

Словом, более популярного среди народа политика, нежели Виктор Ющенко, тогда в Украине не было. Страшно сказать – Юлия Тимошенко не могла похвастаться такой любовью народной. Хотя, впрочем, ей тогда было не до любви.

Как видим, период избирательной кампании 2002 года был «бенефисом» для действующего Президента Украины, и именно с этим периодом у него ассоциируется все самое доброе и светлое, потому что, напомним, доверие народа было тогда просто колоссальным. Вот тут то и хотелось бы вспомнить о том, что было упомянуто в начале статьи: человека в трудные моменты жизни всегда тянет в беззаботное прошлое, чтобы хоть иллюзорно ощутить себя в безопасности и сбросить с себя груз проблем.

Психологи сказали бы так: регресс - отход к уже пройденному этапу жизни, от более высоких форм развития к низшим формам.

Предыдущее определение вполне можно было бы сделать неформальным лозунгом Виктора Ющенко в его кампании к выборам 2010 года. Все признаки регресса налицо: и первое - возврат в свою команду «старых друзей», да не просто «старых», а тех, с кем Виктору Ющенко было комфортнее всего – те же Вера Ульянченко и Роман Бессмертный. Активное лоббирование Президентом в парламенте назначений министрами Петра Порошенко и Юрия Еханурова, также говорит о многом.

Отметим, что триумфальный для «оранжевых» 2005 год – год Майдана, мы сознательно не относим к периоду душевного спокойствия Ющенко, к тому периоду, который он хотел бы пережить еще раз. Во-первых, история с отравлением/болезнью к тому не располагает, а, во-вторых, уж слишком много на том Майдане было Юлии Тимошенко.

Однако, далее о регрессе. Виктор Ющенко снова делает ставку на свою «Нашу Украину», даже не смотря на то, что отказывался напрямую помочь ей на выборах-2006. Тогда ведь до конца президентского срока оставалось еще 4 года, и Виктору Андреевичу захотелось поиграть в «президента всея Украины». Аргументы же своих однопартийцев о том, что партийный президент – вполне цивилизованное явление в Европе и в мире, Ющенко просто оставлял без внимания.

Но даже «Наша Украина», после того, как ее главной, наконец, стал Виктор Ющенко, стала походить не на партию власти, образца 2005-2006 года (этот громкий эпитет применим хотя бы по причине того, кто входил тогда в политсовет партии, и кто руководил ячейками на местах), а на оппозиционную организацию… благословенного 2002 года. Года, когда Ющенко был любимым всеми, и герб его политической силы был украшен не перевернутой подковой, а позитивным образом восходящего солнца. Кстати, герб тоже поменяли на старый, на герб 2002 года, что также свидетельствует о, простите за каламбур, прогрессирующем регрессе.

Да и риторика «нашеукраинцев», глава которых, на секундочку, Президент, сводится в период избирательной кампании к тому, чтобы осуждать и обличать правительство, и пытаться максимально снять вину за происходящее в стране с Виктора Ющенко, дистанцировав его, тем самым, от всего политического процесса.

Кстати, тут проявляется еще одно ярко выраженная особенность сегодняшнего Виктора Ющенко, которая, по иронии судьбы, также является термином психологии, а, точнее способом психологической защиты. Это – отрицание.

Отрицание – психический процесс, проявляющийся в отказе признавать существование чего-то нежелательного. Человек, применяющий отрицание, как защиту, отрицает какие-либо события, или информацию, которые не может принять. Причем, в процессе отрицания, нежелательная информация вообще не попадает в сознание.

Почему этот процесс присущ сегодня Президенту Украины? Ответ можно найти в его предвыборном ролике, который является, фактически (да простят меня снова в Сумской области), медицинской картой.

Начнем с того, что в своем предвыборном ролике, Ющенко как бы и не вспоминает о том, что он и сегодня – Президент Украины. То есть, отрицая этот факт (ведь, по негласному правилу - «о чем мы в агитролике не говорим – того нет») Виктор Ющенко снимает с себя ответственность за происходящее в стране в период с 2005-2010 года. А это, по меньшей мере, не серьезно.

Далее. Фраза типа, «борьба за власть не является смыслом моей жизни», читается как, «я отрицаю проигрыш». Точнее, «когда я проиграю, я буду это отрицать, как что-то не являющееся важным». Это может быть эффективно для душевного равновесия, однако, не может быть линией поведения лидера. Не то, что страны, а просто – лидера.

Особое внимание хотелось бы обратить на общий видеоряд ролика, а также на фон, избранный режиссером (а зная, как Виктор Ющенко относится к советам и любит править и переиначивать тексты спичрайтеров – идея видео, во многом, принадлежит ему).

Так вот: концепция «одинокий человек на высокой и недосягаемой горе» - лучшая иллюстрация подсознательной попытки убежать от всего суетного мира и раствориться в объятиях природы. Это, между прочим, тоже отрицание Украины, как современного государства со всеми «прелестями» государственной суеты и прогресса. Украина для Виктора Ющенко – это своеобразная «Нарния» из диснеевского фильма, в которой благородному льву все время мешает белая королева. И все, что есть плохого в «Нарнии» - все от нее, от королевы.

И, наконец, образ солнца. Оборачиваясь в конце ролика лицом к солнцу, Виктор Ющенко одновременно, поворачивается спиной к камере, то есть к тем, кто смотрит видео – то есть, к людям. И это тоже говорит о многом, хотя и, во многом, подсознательно: ведь куда удобнее отрицать наличие в стране народа – бедного и малообразованного в общей своей массе, и ассоциировать власть (то есть себя) с солнцем, а страну – с идеальным ландшафтом карпатских гор на восходе.

В общем, весь видеоролик стал окончательным подтверждением того, что все пять лет Виктор Ющенко был президентом какой-то другой, своей Украины, которую сам же для себя и придумал. А вообще все вышесказанное можно свести к одному-единственному умозаключению: Виктору Ющенко не комфортно на своей должности сейчас, он чувствует себя очень и очень неуверенно, поэтому и прибегает к определенным защитным механизмам.

http://globalist.org.ua/?p=23671

   Янукович поставил крест на вступлении Украины в НАТО
Поделиться:
03 апреля 2010 | 13:15

Президент Виктор Янукович ликвидировал Межведомственную комиссию по вопросам подготовки Украины к вступлению в НАТО.

Об этом говорится в указе № 496/2010 от 2 апреля.

Указом №495/2010 от 2 апреля глава государства также ликвидировал Национальный центр по вопросам евроатлантической интеграции.

Янукович освободил Владимира Горбулина от исполнения обязанностей председателя соответствующего центра, а Государственному управлению делами поручил осуществить мероприятия по ликвидации аппарата центра.

Напомним, что Ранее Янукович заявил, что считает достаточным нынешний уровень сотрудничества Украины и НАТО.

Президент Виктор Ющенко создал Межведомственную комиссию по подготовке Украины к вступлению в НАТО в марте 2006 года.

Национальный центр по вопросам евроатлантической интеграции Ющенко создал в феврале 2006.

Все новости вы сможете узнать из вечерних информационных выпусков на телеканале "Интер" в 18:00 и 20:00, а также на нашем сайте (после 21:00).

Подробности

По материалам: Українські Новини

Джералд Флад, Winnipeg Free Press (Канада) // 13:54 26-03-2010

Схід і захід разом? Східні українці стверджують, що не прагнуть приєднуватися до Росії – радше навпаки, відстоюють економічні інтереси України перед східною сусідкою. Але хочуть поступок у мовному питанні. Ситуація багато в чому нагадує ту, що склалася в Канаді, пише Джералд Флад в канадській Winnipeg Free Press.

Заступник директора українського аналогу СВС [об’єднання „Всесвітня служба „Радіо Україна”. – Прим. перекл.] висловила здивування тим, як швидко президент Віктор Янукович проявляє себе лідером, яким не був колишній президент Віктор Ющенко. І дивується не тільки вона.

Розмова зайшла за Януковича тоді, коли у кабінеті Жанни Валеріївни Міщерської, у крихітному приміщенні Національної радіокомпанії України на Хрещатику в Києві, на екрані маленького телевізора Sony показували його гучне та неймовірне політичне повернення.

Був ранок 11 березня, 11:17. Янукович, який ганебно програв вибори 2004 року після того, як його спіймали на фальсифікаціях, стояв у парламенті і призначав свого соратника та консерватора в бюджетних питаннях Миколу Азарова прем’єр-міністром. Таким чином Янукович закріплював свою владу на прогнозоване майбутнє.

Це був останній фрагмент мозаїки, яка почала складатися в лютому. Тоді Янукович спочатку з тріумфом переміг Ющенка в першому турі, а потім у справедливій боротьбі з невеликим відривом обійшов колишню союзницю Ющенка у Помаранчевій революції Юлію Тимошенко. Далі він зняв її з поста прем’єр-міністра і змінив правила формування коаліції, щоб створити уряд більшості, а потім відхилив заклики призначити прем’єр-міністром компромісну кандидатуру, аби втихомирити критиків.

Ці кроки багато кого розлютили, але не міжнародну політичну чи фінансову спільноту. Вони дали зрозуміти, що стабільний і орієнтований на президента уряд – саме те, що потрібно по п’яти роках хаосу за правління Ющенка.

Міжнародний валютний фонд, який в листопаді заморозив Україні черговий транш із позики на 16,4 млрд. дол., каже, що все знову може повернутися в норму, і що переговори невдовзі відновляться. Український фондовий ринок сягнув найвищого рівня за два роки, а вартість гривні зросла, упавши перед тим аж на 40% проти долара США.

Жанна Валеріївна добре пам’ятає похмурі радянські часи, які передували цим першим за останні 20 років вільним українським виборам. Пам’ятає вона й злети та падіння останніх 20 років, радість проголошення незалежності України в 1991 році, протести й розчарування впродовж дев’ятирічного правління Леоніда Кучми, ейфорію п’ятирічної давності, коли Помаранчева революція поклала край фальсифікаціям виборів і пообіцяла знищити корупцію та забезпечити процвітання. Цю ейфорію розвіяли запеклі політичні чвари, й революція почала блякнути.

І ось перед нею на екрані Янукович, і вона схвально про нього висловлюється.

Не про те, що відбувається на екрані, а про те, як швидко Янукович розвіяв побоювання, що він маріонетка Москви. Він відкинув запрошення Владіміра Путіна вступити в економічний союз, заявивши, що це неможливо з огляду на членство України в СОТ, до якого не належить Росія разом із колишніми партнерами. Потім він дав зрозуміти, що Україна проситиме позик на багатосторонній (МВФ), а не двосторонній основі (Росія).

Ця різка відмова не була популістським і неефективним задиранням носа, до якого часто вдавався Ющенко, переконана вона.

„По-крупному зіграв, по-справжньому”, – каже Жанна Валеріївна.

„Отже, крок убік інтеграції з Росією не відбувся”, стверджує вона, однак “це не нашкодить добрим відносинам із нашою сусідкою”.

Вона продовжила: „Я бачу в Януковичу великого гравця. Для мене це несподіванка”.

Як, напевно, і для багатьох українців.

Чи принаймні тих численних українців, які вважають, що Янукович – „бандит”, як називав його Ющенко, та української діаспори, яка головно походить із “прозахідного” заходу України і побоюється, що російськомовний президент конче має виявитися проросійським.

Однак більшість українців не здивовані, засвідчило нещодавнє опитування. Його результатами поділився зі мною член партії „ПОРА”, створеної під час Помаранчевої революції, який очолює коаліцію в міській раді Львова, серця Західної України. Лише 20% українців вважають, що Янукович буде маріонеткою Путіна, а 60% переконані, що він не поверне Україну на орбіту Росії.

Решта не визначилися чи не мали думки з цього приводу, каже Андрій Білоус.

„Поки що люди вважають, що йому можна довіряти”, – каже він.

Власне, чому, питає Білоус, Янукович обов’язково має жертвувати незалежністю України? Для чого йому відмовлятися від можливості стати великим президентом і бути замість того лакеєм Кремля? Його політичний ментор Кучма таким не був, „а в нього було для цього дев’ять років абсолютної влади”.

Як підтвердили лютневі вибори, Україна глибоко розділена між сходом і заходом, між російськомовними та україномовними.

Багато хто звинувачує в цій антипатії передвиборчу кампанію, коли політики завойовують підтримку західного регіону – зокрема Ющенко і Тимошенко – демонізуючи схід, а їхні супротивники – зокрема Янукович і Кучма – демонізують захід.

„Я українець, а не сепаратист, – заявив мені львівський підприємець. – Сепаратизм розпалюють політики”.

Можливо, цього разу, через п’ять років тактики Ющенка зі цькування росіян і з огляду на те, що країна коштом російськомовного сходу проголосила українську єдиною державною мовою певним чином із помсти радянській нетерпимості, Партія регіонів Януковича – саме те, що треба.

За словами Олени Бондаренко, депутата Партії регіонів із рідної області Януковича, Донецької, Партія регіонів зовсім не є консервативною партією жорсткої лінії і сповідує такі „ліберальні” ідеї, як податкові канікули малому бізнесу задля створення робочих місць у регіонах. Вона стверджує, що така політика виправдовувала себе у Східній Україні, аж поки пані Тимошенко не відмовилася від неї, щоб вивільнити кошти для соціальних видатків.

Це спричинило справедливе невдоволення у Східній Україні, де за десять років 600 тисяч працівників втратили стару роботу, але не так просто було перетнути кордон дружньої Польщі в пошуках нової.

Вона каже, що східні українці пишалися тим, що вони залишилися і створили робочі місця. „У нас на сході немає традиції їхати кудись, аби заробити грошей”.

Вона запевняє, що вірити, ніби східні українці – російські лакеї лише через те, що вони живуть на кордоні й розмовляють російською, – „надто просто” і „неправильно”.

„В економічному плані більш націоналістичних українців, ніж східні, не знайти, – стверджує вона. – Саме східний регіон (захищаючи наші економічні інтереси) відстоював і захищав Україну від російських інвесторів”.

Вона каже, що пріоритети Ющенка були розставлені навпаки: він обіцяв покращення соціальних програм, не створивши перед тим економіки для їх підтримки.

Цей погляд поділяє чимало людей, включаючи Юрія Сколотяного, економічного оглядача авторитетної київської газети „Дзеркало тижня”.

За словами Сколотяного, патерналізм політики Ющенка по суті призвів до відновлення радянського переконання, що створювати має держава, а не окремі громадяни. У результаті цього минулого року, після економічної кризи, загальний обсяг державного боргу зріс удвічі – до приблизно 40 млрд. дол.

Дефіцит державного бюджету становив приблизно 10 млрд. дол., третину бюджету, каже він.

Проте поза економічними питаннями східні українці, як стверджує Бондаренко, найбільш ображені тим, що країна проголосила українську своєю єдиною державною мовою.

„Відчайдушно прагнучи історичної помсти за страждання, яких вони (україномовні) зазнали, коли їх змушували розмовляти російською (за радянських часів), вони скористалися тією самою тактикою нав’язування мови. У поспіху вони забули, що ми маємо право розмовляти російською”.

„Ми в цій країні – не іммігранти. Ми тут живемо, ми тут народилися, тут наші діти, ми сплачуємо тут податки. У цій помсті росіянам забулося те, що політика була спрямована не проти росіян, а проти українців, які розмовляють російською”.

А потім, на завершення, вона сказала дещо, що має бути знайоме канадцям.

„Щоб гарантувати подальшу єдність країни, ми повинні дати мовам рівні права в кінематографі, освіті, судах, документах, на радіо і телебаченні”.

„Це початок нашої демократії”.

Тимчасом, сидячи у своєму кабінеті, заступник директора радіомовної компанії Жанна Валеріївна заявила, що ніколи не вважала, що влада Помаранчевої революції мала значні здобутки, проте їй приємно було бачити, як мільйони українців приєдналися до революції та продемонстрували, що не можна забрати в них демократію з допомогою фальсифікацій.

Саме це, за її словами, – найбільший оплот проти втрати незалежності. І попри всі помилки Ющенка, українці повинні бути йому вдячними за те, що він залишив по собі повагу до свободи слова.

Вийшовши з будівлі, я наштовхнувся на натовп демонстрантів, які через гучномовець вимагали від Національної радіокомпанії України спростування чуток про вирізання з місцевого київського ефіру програм із критикою мера. Речник радіомовної компанії, теж через гучномовець, у відповідь запевнив, що подібні дії не плануються і місцеві передачі йтимуть у звичному режимі.

„Ось так воно робиться зараз, – пояснив мій перекладач. – Коли люди мають на що скаржитися, вони говорять про це вголос, а влада слухає і реагує”.

Оригiнал матерiалу:
http://www.winnipegfreepress.com/opinion/fyi/two-solitudes-two-la…

В день инаугурации Януковича, Александр Лукашенко обратился к Виктору Ющенко: "Я очень тебе благодарен за ту серьезную поддержку белорусского государства, которую ты проводил на протяжении этих лет".

Стоит остановиться на одном из достижений Украины при Ющенко и поразмышлять (пусть даже и пофантазировать) - вполне возможно, пришло время поставить вопрос о новом украинско-белорусском союзе, как альтернативе мертворожденному «союзному государству» Минска и Москвы.

Читать статью полностью

Україна не буде розширювати формат відносин з НАТО.

Про це Янукович заявив в інтерв'ю програмі "Вести недели" каналу "Росія 24", що вийшло в суботу вранці.

"Формат відносин України з НАТО на сьогоднішній день визначений, і він не буде розширяться. Відповідно до цього формату Україна буде будувати відносини з НАТО", - заявив він.

"Ми чітко дали відповідь на питання, що якщо виникне питання вступу України в НАТО - думаю, в найближчі роки воно не виникне - але якщо виникне, воно буде вирішуватися на всеукраїнському референдумі", - заявив переможець президентських виборів.

На питанні про статус російської мови, Янукович заявив, що "5-літня історія переконала український народ у тому, що не можна йти шляхом, я б сказав, насильницької українізації і порушувати права російськомовного населення".

Він нагадав, що Україна багато років тому ратифікувала європейську Хартію про мови, що "передбачає застосування російської мови в Україні в діловодстві, у медицині, судочинстві. І в усіх регіонах, там, де є така необхідність, він буде застосовуватися".

"Права російськомовного населення не будуть порушені. Для цього буде прийнятий відповідний законопроект, що буде імплементувати європейську хартію", - заявив Янукович.

На питання, що він має намір робити з указами, підписаними в останні дні правління Віктора Ющенка (про Бандеру ОУН-УПА), Янукович сказав, що питання "дуже резонансне для країни, і сильно впливає на розкол".

"Звичайно, я це питання обов'язково буду вирішувати, щоб у майбутньому не виникали питання переписування історії", - заявив політик.

Він відзначив, що сучасними нагородами не варто нагороджувати людей, які давно померли.

Українська правда

Мовчання Росії на тлі офіційних поздоровлень Януковича з президентством національних лідерів Франції та Німеччини, на перший погляд, здається більш ніж дивним. Але тільки на перший. Авторитетний російський політолог, якого у Білокам'яній неофіційно вважають експертом по Україні, Станіслав Бєлковський розказав ІМК, на кого саме з двох фіналістів президентських перегонів ставив офіційний Кремль і чому ця ставка не зіграла.

За словами експерта, у Кремлі була єдина генеральна лінія на президентських виборах в Україні: "Кремль був більше зацікавлений у перемозі Тимошенко. Кремль домовився з Тимошенко, саме тому він публічно принизив Януковича, забравши з газових схем "РосУкрЕнерго". З того часу Тимошенко стала фаворитом Кремля".

Хоча, вважає С.Бєлковський, не всі представники російської політичної еліти підтримали генеральну лінію.
"На приватних засадах багато представників Росії, зокрема представники "Єдиної Росії", працювали на Януковича, але саме на приватних, відійшовши від генеральної державної політичної лінії", - сказав він.

Політолог розказав, чому саме Тимошенко стала фавориткою колишнього президента, голови російського уряду Володимира Путіна: "Річ не тільки в тім, що Путіну на психологічному рівні краще і зручніше спілкуватись саме з Тимошенко. А й у тім, що коли центр влади в одних руках, це для Кремля завжди простіше і більш зрозуміло, з ким домовлятись, від кого вимагати виконання домовленостей".

Щодо опозиції, то, за словами політолога, у даному випадку симпатії розділились: "Я був одним з небагатьох, хто відверто і відкрито підтримав Майдан і Ющенка, таким чином отримавши великі додаткові ризики в себе на Батьківщині. Я схилявся до того, що перемога Януковича є більш корисною. Але не тому, що сам Янукович є демократом. Ні, в цьому плані нічого не змінилось за останні 5 років. І виключно тому, що це єдиний шлях до збереження української демократії".

В продовження теми   12 років на помилку?... 



          Нищівна поразка Віктора Ющенка на президентських виборах стала логічним завершенням його керівництва країною, яка прагнула, але так і не дочекалася суттєвих змін. Реабілітуватися в очах громадян буде дуже важко, але можливо. Історія вже має подібні приклади.
          Підходить до завершення президентство Ющенка. Його постпомаранчевий період правління ще довго будуть ностальгічно згадувати українські патріоти, завзято критикувати опоненти, аналізувати експерти й науковці.
          Але, як не прикро констатувати, Ющенко однозначно втратив колосальну підтримку українських громадян, надану йому в період помаранчевої революції. А втрата такого потужного політичного ресурсу, як довіра – це краховий і доленосний чинник. Його антирейтинг, який в останній рік правління досяг апогею, може стати для лідера помаранчевої революції «політичною смертю». Хоча, як свідчить, наприклад, доля президента Франції Шарля де Голля, подібна «політична смерть» може згодом виявитися «політичною реінкарнацією».
          Мабуть, не повністю коректно порівнювати Шарля де Голля і Віктора Ющенка, але в їхній політичній кар’єрі є багато спільних рис. Обоє представники правого національного руху, після приходу до влади обох очікувала важка економічна ситуація (безробіття, низький рівень життя)...  Дехто може заперечити таке порівняння. Так, за де Голля був інший час, інші вимоги суспільства, інші політичні загрози і перспективи. Але в обох випадках на початку кар’єри обох політиків була величезна підтримка нації, віра і надія на краще життя.
          Але на відміну від Ющенка, де Голль зробив важливу і вирішальну для нього паузу в політичному житті. Він провів п’ять років в усамітненні в Коломбе (так званий «перехід через пустелю»), працюючи над написанням своїх мемуарів «Спогади про війну». Цей період був присвячений і роздумам про післявоєнне становлення Франції, власну роль у цьому становленні та про помилки, які були допущені в політиці. Таке рішення французького президента було правильним і принесло для нього позитивний результат, адже кожна людина, тим більше політик, має зважувати та аналізувати свої вчинки.
          Український президент теж має взяти приклад у французького колеги, зробити подібну паузу, переглянути свої вчинки останньої п’ятирічки. Обдумати, якими були наслідки його рішень, що було задекларовано і що з цього втілено в реальне життя. Зрозуміти, чому він втратив таку довіру громадян до себе, чому українці продовжують масово виїжджати з країни, а ті, хто залишився, повністю розчарувалися в політиках і самій політиці. Чому не було використано той післяреволюційний підйом громадян, їхні ініціативи і пропозиції для реальної трансформації суспільного життя в країні?
           Результатом активної економічної політики де Голля стало те, що золотий запас Франції зріс з нульової позначки у 1958 році (рік обрання його президентом) до $4,5 млрд у 1965 році. Країна не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилася на кредитора, який займав на той час третє місце в світі за експортом капіталу.
           Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з провідних світових валют. У ці роки за середньорічним економічним зростанням — 5,5% — Франція поступалася лише Японії. Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, обсяг експорту — на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким, як ніколи. Вдвічі зросла кількість представників науки і культури.
           Головне для політика, який прагне мати підтримку громадян – виконувати обіцянки і втілювати пропоновані реформи в життя, навіть якщо вони виглядають не досить популярними в очах суспільства.
           А українці показали, що вони було готові до змін ще п’ять років тому. Якщо суспільство прагне кращих умов існування й кращих стосунків з владою, то з часом це буде реалізовано. І якщо новий керівник України не зможе хоча б почати йти цим курсом, буде логічний і передбачуваний наслідок – громадяни віддадуть свою довіру іншим кандидатам, а такого політика просто відкинуть на політичне узбіччя.