І я там був, де небо знає міру,
Де мак цілунком дістає зоря,
Де не живе знецінене і сіре,
Нема ані раба, ані царя.
Там табунами ходять епілоги,
Цвітуть сади межи зелених нив.
І я там був, куди нема дороги,
Та з вічністю про вічне говорив.
Звеселіться, не треба смут!
Піднімайте угору чаші!
Ось мій щит, ось мій меч. Я тут.
І у небо дивлюсь
Наше.
А довкола – такі поля!
Ходять грози й голосять
Басом.
Звеселися, земле моя!
Я і щит.
Ми вернулись разом.
Хто біди оберемки ніс,
Показав з переляку спину.
Звеселіться! Не варто сліз.
Є мій щит.
Я його не кинув.
дощ починається всоте
листя хитає зелене
чи усвідомлюєш хто ти
в даності дивній для мене?
десь загубилися весни
навіть літа уже зблідли
якщо зумієш – воскресни
в пам’яті дотиком світла
думо моя пресвятая
не пропадай за крайсвітом
зайвого зовсім немає
Боженька знав що робити
Може це ява, а може і ні:
День пробігає у ніч манівцями,
Місяць несеться на чорнім коні,
Зорі летять з-під копит камінцями.
Щось завмирає, а може і ні,
Може душі захотілося тиші,
Може їй сон у потилицю дише,
І обіцяє щось дивне мені.
За доби спустошеним порогом,
Де вляглося сонечко рябе,
Ходить вечір малиноворогий
І поля притишені скубе.
І хвилин уже нема неволі,
І слова не тягне в кабалу,
Бо у полі, у великім полі
Сонний мак вколисує бджолу.
Через дощі і через спеку,
Перевантажені добром,
Пливли човни Дніпром у греки,
Ще неприборканим Дніпром.
Ліворуч – степ, праворуч – гори,
Пісень плететься виноград,
І жде за круговидом море,
І на порогах жде номад.
картина Реріха "Заморські гості"
Стояти просто і мовчати,
І пити небо аж до дна,
Де синє поле розілляте,
Та ходить долом тишина.
Шукать на виднокраї зливу,
Пускать думок солодкий дим,
Та почуватися щасливим,
І навіть трішечки святим.
Ми перетнемося нескоро,
То буде зовсім інший світ,
Нові устромить в небо гори
Всесилля тектонічних плит,
Старі розсипляться кумири,
І стануть ближчими зірки.
Ми перетнемося, я вірю,
Не може буть, щоб навпаки.
Стояла нічка, сиза і похмура,
Літали духи пізньої весни,
Блискучий грім вихоплював фігуру
Стрункої, кучерявої сосни.
Сміливо вітру піднімались крила,
Страху маленький ворушився біс,
А дощ ішов, здається, через силу,
Напевне, літу клятву вже приніс.
