Буває так, що дружина конче хоче фото з Карпат. Мовляв, старі вже всі бачили, а тут і погода має бути нормальна...



Тоді нема свалу і збираєш старенький рюкзачок.



Синоптики не підвели. Сидіти о такій порі вдома й справді паршивий варіант.



На сонце вилазять не лишень програмісти, але й інші тварі.
Ці жуки-самогубці зараз масово плутаються під ногами.









На саму Парашку ми таки не поперлись.
Попахує старістю, але часом прикольно просто пожерти м'яско перед гарним краєвидом :)

Ніяк не візьму відпустку . . .
Аби не закипіли мізки, перебиваємось мінімальним: покатульки на водоспад Буркало; 

Якось так вийшло, що поїхали з радіоактивної роботи в Карпати. Компанія зібралася молода, сумнівався, чи я їм підходжу, але було бажання пройтись по горах, і пограти на гітарі. Власне ці два мотиви і були рушійною силою, котра перемогла.
Так що - поїхали!) Пару цікавих моментів подорожі в Гуцуляндію - опишу :).
Поїзд. Поїзд - він гуцул повільний. Київ-Рахів їде в Карпати так довго, що в 00 сіли в Тернополі, і аж в 8 ранку з чимсь - вилізли в Яремче. Офігезно довго.
Таксисти в Яремче. Таксисти - вони гуцули хитрі. Одразу пропонували бус за 400 грн до Яблуниці. А нас було 10. Таксисти заявили, що квитки на автобус будуть по 30 грн з громадянина. Вирішили взнати все ж ціну квитка - 13 грн з людини. Поїхали автобусом.
Сумки. Сумки, вони гуцули важкі. Бо м'ясо, овочі, всілякі пляшки, спальники, і різна фігня, котрої можна було і не брати, якби ж хто знав.
Хата. "Хата моя - стоїть на горі, так високо під небом" (с) Тарас Чубай.


Всередині було багато ліжок, як у казармі, електрика, піч на дрова навіть. То якась хата, шо відноситься до якоїсь державної бази. По 30 грн за ніч з громадянина. Дрова також дали - для мангалу. По технічну воду - мандруєш метрів 400, і відрами набираєш довго із джерела. Питну воду - просиш в сусідів в інше відро.

Ліси. Ліси гуцули ріжуть. Все довкола з деревини, і возять її отакими машинами. Я так розумію - скільки треба, стільки буде.

Пам'ятник. А може навіть інсталяція. Коротше, знайшли "вєщ", котру я вважаю пам'ятником "кар'єрній драбині" на радіо - як думаєш, що ти на вершині - далі виявляється падіння))


То на фото не я, якщо що...
Кабріолєт. Кабріолєт у гуцулів - є. От він.


Пес Борис. Пес Борис - місцевий пес-гуцул, кличку ми йому дали, провів нас від автозупинки на перевалі аж до самої нашої "вілли", якщо ми відставали - лягав в тіньку, і чекав. Милий звір. Давай йому пиріжка з горохом - їв на льоту. Потім пішов. 

Яник. Яника гуцули люблять.


І пукіна теж.


Хом'як. Хом'як у гуцулів - не звір, а гора. На неї ми піднялися на другий день радісного перебування.
Фото додається. Вид здалеку. З цього боку вона ніби як лиса - а з тої сторони, по котрій ми піднімалися - повністю вкриту лісами, що було дуже приємно.


Корови. Корови у гуцулів всі з дзвіночками, дуже гарний передзвін.


Струмок. При підйомі на Хом'як простим "зеленим" маршрутом - є струмок із чистющою водою. Всі вмивалися, пили, один громадянин навіть поголитися встиг))


Краєвиди по маршруту - чудесні трапляються... і це ще не високо...

Врешті ми довго йшли, і дійшли до вирішальної частини підйому - останніх метрів 400 вже "червоний" маршрут. Стрімко вгору. Я відстав від групи, зате міг більше фотографувати))


Маршрут виглядав вже так:


Але коли вийшов з лісу - панорами були просто фантастичні. Зупинявся кожні пару метрів, щоб знімати.


Вершина. Вершина прикрашена скульптурою Матері Божої. Гарно.


На вершині краєвиди ще офігезніші.


І сидить матьорий чувак з гарячим чаєм напродаж (!!!) по 10 грн. Пив. І ще є в нього українські батончики "Суматра" і "Нірвана" - хто не пробував - то житомирські цукерки, кльові, шукайте :). Також були магнітики. Придбав. А як без цього? Теж 10 грн, з виглядом гори.



Можна відпочивати навіть так. Над світом. (то знов не я)


Але під Богом.


Посиділи трошки, перекусили, і вниз.
Ще скажу про паркани. Паркани бувають горизонтальні та вертикальні :).
Крізь горизонтальний я знімав вертикальний :).


По дорозі назад в знову повільному і спекотному поїзді - був міст через Дністер.


І я побіг до відкритого вікна, і от.



А ще були отакі гарні кадри ввечері, зняті на смартфон (самому соромно)






З останнього вікна останнього вагону - як останній ... .

Хочеться ще кудись...

хто відгадав держіть квіточку!(там в руці мАлинки ледь помітна  )

більш красива дісталась мені!

за те, що я на руках на гору когось несла 

З понеділком всіх :)

Символом правильного вікенду мають бути какахи...

Натуральні лосячі какахи, в які ледь не вляпався десь в Карпатах, ібо дивитись треба під ноги, а не кудись там.

[ Читати далі ]

ОсІння казка. УКРАЇНСЬКІ КАРПАТИ . Яка краса!!! Це наша Україна!!!

Ох,  ноче,  ноче  без  луни  і  крику без  місяця  і  без  зірниць, я  знов  твою  пустелю  дику  полохаю  із-під  ялиць. Шумлять  гілляки  таємничі  бору,  аж  сніг  спадає  на  пеньки,  і  в  мене  з  ними  разом  руки  вгору,  здається,  клякнуть  вже  віки. І  знов,  і  знов  душа  моя  безсила питається  прокляттям  літ: навіщо  ти  мене  взяла  й  пустила самотнього  на  білий  світ, обнятого  турботою  й  журбою, затьмивши  очі  стримом  сліз, немов  без  птахів  голосних  зимою забитий  кригою  та  снігом  ліс? Й  тому  я,  ноче,  знов  благаю: зроби  мене  ялицею  в  бору і  чи  на  горах  вкоріни,  чи  скраю, я  в  кучугурах  радісно  замру.

"Якщо ти любиш квітку, яка існує єдина на світі 

і лише на одній з мільйонів і мільйонів зірок, 

цього досить: милуєшся на зорі і чуєшся щасливий. 

Кажеш собі: "Десь там і моя квітка..."

(Антуан де Сент-Екзюпері, "Маленький принц")

Якось я "зачепив" Тодосія Осьмачку. Не те, щоб прочитав, лише почав читати, і почав поринати у світ, де вже нічим не керував. Це мене спиняло. Але враження залишились. Щоразу в Карпатах я повертався до цих вражень, гнав їх від себе, але відчував їх постійну присутність.

Це щось подібне до того, як ти сидиш на березі страшенної повеневої ріки: ти її сприймаєш і це сприйняття – сприйняття жаху і величі. Вона тебе сприймає теж, але лише поза межами своїх берегів.

Але раз по разу, я повертався до цих відчуттів. Збирав клапті настроїв, образів, та щось спиняло мене.

І одного разу, коли прийшло якесь невідоме натхнення, зовсім у інших образах (мабуть тому це і вдалось), я написав те, що хотів.

Якби ви знали наскільки легшим після цього стало життя! Позбутися страхіть – це найбільша перемога!

Одного разу, подорожуючи по Горганах, ми стали табором на полонині. 

О, це цікава полонина. Вона маленька. На південному схилі гори, серед лісу вона чертить ідеальну лінію кола. Відразу де закінчується трава до неба здіймаються височенні ялиці, і, коли ти виходиш на полонину, складається враження, що опиняєшся у дерев'яній криниці.

Ніч опустилася на гори зненацька, ніби вимкнули якийсь вимикач і раптово стемніло. Я лежав горілиць, розкинувши руки, і дивився на небо і зорі. Так тривало доволі довго, я майже задрімав, як раптом різко прокинувся – з'явилось відчуття що дерева навкруги кудись почали зникати, а сама полонина піді мною почала напинатися, як повітряна кулька.

Мене підносило вгору і назустріч почали приступати все нові і нові зірки. Вони розгорялись, їх ставало незліченно багато, але, попри це, мене огортав все більший і більший морок.

Я не підіймався, а занурювався у якусь вирву, і все тіло, мозок почало охоплювати незвідане і ще не назване людьми відчуття. Так, мабуть, починається безумство.

В одну мить мене заполонило усвідомлення всесвітньої самотності, воно паралізувало мене і розчавило. На якійсь межі, коли я відчув плин часу і зрозумів, що він несамовито прискорюється і ніякий не рівномірний, мені стало сил увімкнути ліхтар.

Чоло, руки, все тіло були сухими і холодними, і коли я сперся руками об траву, нічна роса мені видалась теплою. О, це цікава полонина. Іноді я згадую те відчуття, воно виринає випадково, навмисне я боюсь з ним бавитись, і тоді якась невблаганна вирва знову починає навколо мене свій коловорот.

Це відчуття, як кишеня, яка є, але в яку ніколи не опускаєш руку, бо предмети, які звідти з'являються, ще не мають своїх назв і про них неможливо сказати навіщо вони та якої форми.

Ніколи не зрозуміло важкі вони чи невагомі, теплі чи холодні, тому що вони існують поза полем цих понять. Відтак, я тру собі кінчик носа і все минається. Як я віднайшов цей засіб – не знаю. Він, до речі, не допомагає при жодному іншому тривожному відчутті. А може це зовсім не тривога?

Якось, далеко від тих місць, в горах я зустрів старого гуцула. Щоб справити на нього враження, та навернути до себе його прихильність, я спробував розповісти йому, який я аматор гірських мандрів.

У бесіді з ним у мене прохопився спогад про полонину. Я зрозумів, що гуцул знав про неї, але він лише пильно глянув на мене, та нічого не сказав. І вже надвечір, коли ми разом провели майже весь день, він розповів мені таке.

Виявляється, що в купальські дні, якщо опівдні поставити на полонині топірець сторчма, то тінь від нього зникає. Старі люде кажуть, що у цій порі та полонина з'їдає тіні людей, худоби та звірини, що саме натраплять в ті краї, та за тим вона і живе цілий рік до наступного Купала.