Мене тягнули в небо крила

Моїх, життям не вбитих, мрій,

Я знову був незрозумілий,

Хоча нечувано простий.

Сліпих богів ламала сила

Та сонце кидала в зеніт,

Ти знов була незрозуміла,

І це тягнуло, як магніт.

Жаданна відповідь блудила,

Та не цуралася того,

І знов був світ незрозумілий,

А ми – забавою його.

Напевне так судилось у житті –

Чекати те, на чого прав немає,

І падали хвилини в самоті,

І навіть «Ні» мені здавались раєм.

Хай слово – ляпас, але ж я – живий,

Не скам’яніла степова богиня!

Та знову вік, мовчазний та чужий,

І світ, немов нездолана пустиня.

Ховала доля істину в долонях,

Шифруючи уміло візерунки,

Вік малював сріблинкою по скронях,

І не було від цього порятунку.

Був кожен подих новим одкровенням,

Був кожен погляд альфою святого,

І я кипів коханням нескінченним

І порятунку не бажав від нього.

Життя – безмежний простір океану,

Куди не подивись – вода довкруж,

Та прийде час, і я минулим стану,

М’яким словесним дотиком до душ.

Без підлості отрути, без обману,

Без солі під розмахом довгих вій,

Настане час і спогадом я стану,

Живим та теплим в пам’яті твоїй.

- Де світло

Погляду

Живого?

Чому в очах

Одна печаль?

Скажи, що трапилось?

- Нічого.

Я просто трапився.

Нажаль…

У відлунні зажурених слів

В’януть серця палаючі квіти,

Я би небо тобі прихилив,

Аби ти не боялась злетіти.

Я би повінню вимив цей світ,

Я добро би, нарешті, прославив,

Я жбурнув би надію у цвіт,

Я би долю на місце поставив.

Розтопив би бездушності сніг,

У жорстокості вирвав би жало,

Я зумів би усе, що не міг,

Якби ти цього трохи бажала.

Несплетене не може розплітатись,

Не може бути волею тюрма,

Як я не можу сам собі зізнатись,

Що все, що наробив – усе дарма.

Підвладний нерозгаданій химері

Продовжую я прагнути мети,

Малюючи червоним на папері

Знайомих слів небачені сліди. 

Шепочеш «Ні» світанками на вухо,

Душі не крають пісня та мольба,

Ти мій ковток повітря і задуха,

Єдина в світі радість і журба.

Моє неперевершене творіння,

З тобою сяє небо в унісон,

Ти – смерть моя і, разом, воскресіння,

А я всього лише Пігмаліон…

На зламі непритертих поколінь,

Приховувала сенс небесна сила,

Пливли хвилини в сиву далечінь,

Напнувши свої зоряні вітрила.

Йшли в небуття забуті племена

Та згадували з сумом про минуле,

І вічність обплітала сивина,

І пам'ять покривалася намулом.

Та поки світ на порох не зітлів,

І вітер не розніс, немов полову,

Я разом з ним пручався і горів,

Життя його підтримуючи словом.

Вітри ганяють хмари батіжками,

Хвилини ніч безсовісно краде,

Малює осінь жовтими мазками,

Вкрапляючи червоне де-не-де.

Злітаючи над осінню думками,

Пливу я у обіймах теплих хвиль,

І вічність розмальовую словами,

Не знаючи, чи варто це зусиль.