Як пишуть вірші? В серці заметіль,

І стогне ніч, неначе породілля,

Хитає простір гіркуватий хміль

Та виграє на нервах божевілля.

Минуле та майбутнє у одне

Сіамськими рідняться близнюками,

Й нема надії, що усе мине,

Не штрикатиме душу будяками.

І груди наливаються свинцем,

І затісно стає в світах широких.

Якщо ти можеш витримати це,

Запрошую до лав на спокій вбогих.

Подорожником вишиті

Візерунки доріг,

В них життя моє криється,

Що прожити не зміг.

І у осені заспаній,

І у жвавій весні,

Я був щастям не кликаний

Навіть в доброму сні.

Від людей не ховаючись,

Не цураючись справ,

Світлим мріям не зраджував,

І горів, і бажав.

Я був щиро упевнений

У всесиллі добра,

І незвичне вирізьблював

Гострим вістрям пера.

Та в мовчанні оглухлому

Маю пустку та сніг,

Що вкриває, як ковдрою,

Візерунки доріг.

Нема поетам спокою у мирі,

Та є у цьому користь все одно:

Словами торувати шлях у вирій

Для тих, кому злетіти не дано.

Там, тільки там омріяна домівка,

Обіцяні пророками краї,

І я стелю слова, немов бруківку,

Та чи підуть по них людей рої?

Не любиш. Знаю. Що іще сказати?

Не купиш серце і не продаси,

Та почуття продовжують хитати

Жаданого покою терези.

Та почуття продовжують кричати,

Шукати те, що викликало їх,

Бажаючи на мить заколисати,

Та радощів почути тихий сміх.

Та якщо доля – мачуха, не мати,

Її здолати неможливо гнів.

Не любиш. Знаю. Що іще сказати,

Коли уже немає навіть слів?

Глухої ночі звістка чорнокрила

Встромляє в спокій пам’яті ножі,

І вітром осінь знов заголосила,

Й заплакала віршами від душі.

Думки ламають всесвіту основу –

Така за чисті помисли платня…

Я осінь цю переживаю знову

Вже майже рік. Щотижня. І щодня.

Спокушений солодким принадами,

Туман душі летів до виднокола,

І вибухала осінь листопадами,

І вибухало серце листопадами,

І вибухали рими листопадами,

Фарбуючи дивами все довкола.

Виблискуючи в небі міріадами

Минулих літніх днів, таких колючих,

Жила красива осінь листопадами,

Жило красиве серце листопадами,

Жила красива рима листопадами

Та скарбом почуттів непосидючих.

Наповнений небаченим всесиллям,

Листками тихо вітер шарудів,

І ляскали дощі по жовтим хвилям

Засмучених та сонячних лісів.

І хмари у небеснім зоопарку

Шукали сон, звичайний теплий сон,

Тримала осінь характерну марку,

Черговий перейшовши Рубікон.

Гарного тобі ранку!

Доброго тобі ранку!

Погляду любого й милого

На золотім світанку.

Гарної тобі долі!

Доброї тобі долі!

Всього, що я бажав собі,

Й не зустрічав ніколи.

Гарного тобі… Доброго тобі…

Я знаю, це – смертельно, але мушу,

Не кожному трапляється в житті

Можливість розпинати свою душу

На сторінках вибілених хресті.

Я знаю, хвороблива ця потреба

Щодня жбурляти сотнями ідей,

Та нас рятує небо й тільки небо,

А хто його врятує від людей?

Дарунки долі – прокляті дарунки,

Чого іще чекати від богів?

Від Вас мені немає порятунку,

Є тільки лейкопластир слів живих.

І більш нічого. І ніхто не знає,

Де та межа, яку не перейти,

Мені тих слів давно не вистачає,

Як Вашої бракує висоти.