Мовчи! Не треба говорити. Хіба слова замінять очі? Он бачиш, небеса умиті До твого погляду охочі? Он бачиш, осінь ходить містом І хмари до дерев прикуті? Дивись! В словах немає змісту, Ані свободи, ані суті. [Приєднана картинка]

Я був отут. Я знаю цю дорогу, Де у траві сховалися віки, Де хмари щедро роздають вологу, І тчуть туманні спогади думки, Де в золоті дерев блукають чари, Які можливі тільки восени, І втомлені додому йдуть отари, Де їх чекають затишок та сни.[Приєднана картинка]

Я йшов на гору Фудзіяму, Дрімало небо на руках, Дощем налита хмарна пляма Вологий прокладала шлях. Душа, думками оповита, Свої шукала береги, Трава хилилась соковита (не від поваги – від ваги). Вітри гуділи над полями, Ховав птахів співочих ліс, Я йшов на гору Фудзіяму І сонце в подарунок ніс. [Приєднана картинка]

Ранковий триває сеанс, Чужих географій ідилія, В тарілці панує Прованс, І запахом з чашки – Бразилія. Халва – і уже муедзин Витьохкує східну симфонію Та сонцем пече апельсин, Яскраве дитя Каталонії. Уява стікає вином І дня розмиває формальності. Даремно той дощ за вікном Мене спокушає реальністю. [Приєднана картинка]

Під променями давньої звізди, На кульках циркулюючих планет, Хорошим словом платять за труди, А не лише жовтавістю монет. І хоч туди не ходять кораблі, І жоден не прокладено маршрут, Ніколи не шкодуйте добрих слів,Такі слова цінуються і тут.[Приєднана картинка]

А я люблю зануритись в природу, В зелену зачарованість лісів, І жадібно ковтати прохолоду Із присмаком пташиних голосів. Запалювати блискавок неони, Перевертати сивих злив купель, І хмарні відправляти галеони На відкриття загублених земель. Ідуть століття, бешкетують моди, Дуріє люд, ламаються списи, Тому й люблю зануритись в природу – Єдиний вічний прихисток краси.

Скакали в вікнах Сонячні сайгаки, Під шинком захмелілі голоси Співати пнулись «Їхали козаки», Та тільки скавучали Наче пси. Стояли тіні, Сірі та хитливі, В повазі та прихильності Клялись, Вони були, мов дурники, Щасливі, З якими вічно Розмовляє вись. Крихке відлуння Падало на плечі, Була якоюсь змазаною Яв, І волочивсь по небу Ранній вечір Та разом з гультяями Підвивав.

У цьому світі все важливо: Великий птах і хробачок, Пора спекотна, дощ тужливий, Епіграф дня та епілог. Палац, скуйовджене гніздечко, Мовчання, крику метушня, Взаємна згода, суперечка, Хліби, загострена стерня. Забуті люди. Зустріч пишна. Набите змістом та пусте. Важливо в світі навіть грішне – Воно підкреслює святе. Краса надщербленого глека, Біль недосяжної мети І те, що ти є десь далеко, Важливо теж, як не крути.

Не знаю що там на меті У світлих янголів небесних, Та світ закінчиться тоді, Коли кохання з нього щезне. Коли розвіється печаль І радість втратить плавність грацій, Коли розкришиться кришталь У душах нових генерацій. Коли в серцях не стане мрій І почуття накриє крига, Тоді і буде суд страшний, Який пророчиться у книгах.

Нема сусіда. Взяв Всевишній. Гуляє вітер на току. Нема кому збирати вишні, Траву косити у садку. Порожній хлів. Порожня хата. Ніхто не стане на поріг. Кому печаль, а пустці – свято, Де знайде ще такий барліг? Тут навіть час уже не плине, І сонце не спішить руде, Лише чиїсь літають тіні І джміль над квіткою гуде.