А завтра дощ, А завтра мокро знову, Із неба буде падати нудьга, З асфальту змиє Розповідь зимову, І березень зірветься з ланцюга. Проріжуть день Плащі і парасолі, Зелене зайде В контури садів, І буде менше в кожнім слові солі, І менше у мовчанні холодів.[Приєднана картинка]

Вертлява стежка. Пахощі соснові. Біжить в яру скуйовджена вода. Прадавній ліс навчився світлій мові, і нею про весну розповіда. Про голубе і трохи про зелене, тендітність першоцвітів і пісень, про щось нерукотворно-безіменне, що зрозуміють враження лишень.[Приєднана картинка]

Думок неупокоєна корида втика у серце глузду ятаган, Бо в цьому місті навіть панахида – маленький різнобарвний балаган. Тут всім не так. Тут всьому недогода. Грабель тут не засвоєно урок, бо мудрість пересічного народу напевне, найбрехливіша з казок. Тож, множаться гетьманчики та юди, втрачають сенс всі клятвені слова, І в кожній хаті з краю є приблуда що паном себе вільно почува.[Приєднана картинка]

І вечір. І небо.І добре. І тихо.Стриножений місяцьпасеться між хмар.Доба загубилаприроджену пихуІ річка пускаєтуманний муар.А у далині,в почорнілому полі,Що снігу ковтнулоостанню сльозу,Вже духи веснипозбиралися в коло,І кличуть приховану часомкрасу.Малюнок Олега Шупляка[Приєднана картинка]

Ранку заклопотаний бедлам. Натовп, що не відає упину. І якась розлючена мадам забиває слів цвяхи в дитину. Сивим пилом ділиться шосе. Бігають солоні оченятка. Десять-плюс, та холодом несе, душу гріє тільки ведмежатко. Бо тепер допитливість – порок, їй ціна – копійка в магазині… Перший і небажаний урок, що вбива людину у людині.[Приєднана картинка]

Зими до глузду дивна фронда: не сніг панує, а вода. Повзе дороги анаконда, і вітер в очі загляда. Чомусь думкам немає міри, сиділи б тихо, але ж ні! Можливо, їх втомило сіре на цім природнім полотні. Ворушить хмари небо дике, неначе грається свинцем, і час давно не знає ліку, а просто тюпає тихцем.

Генії сильні ідеями,вміння – майстерністю рук,і видатними спудеямизаклади різних наук.Досвід отриманий – мірою,враженням сильно нове,справжнє кохання – довірою,нею воно і живе.Сонячні ранки – ласкавістюта неповторним теплом,а посередні миршавості сильні одвіку числом.спудеї - студенти[Приєднана картинка]

Не ті слова сьогодні на душі. Не та печаль сьогодні тишу оре. Зима застигла снігом на соші, і сонця блиск ховає у комору. Безлюдний світ втопивсь у мерзлоті. Слідів тікає цівка безкінечна. Не ті слова. І враження не ті. Лише зима здається що доречна.[Приєднана картинка]

Є спогади, яких не загубить. Є образи, що достеменно вічні. Їх не зламати вбивчістю століть, не застудити скам’янілим січнем. Їх не втопить в огидливій ганьбі. Не промінять на срібники у жмені. Вони у снах. У небі. У тобі. І серед інших, може є й про мене.[Приєднана картинка]

Лукрецій Тит уже не пише. Лукрецій Тит уже не тут. Його слова змінила тиша, і помінявся снів маршрут. Вже в моді інші насолоди, світліша темрява ночей, хоч не змінилася природа колись описаних речей. Так само чути голос люті, є і розумні, і дуби, і до страхів своїх прикуті, як у минулому, раби. Тит Лукрецій Кар – давньоримський поет та філософ, автор твору «Про природу речей»[Приєднана картинка]