Мене тягнули в небо крила Моїх, життям не вбитих, мрій, Я знову був незрозумілий, Хоча нечувано простий. Сліпих богів ламала сила Та сонце кидала в зеніт, Ти знов була незрозуміла, І це тягнуло, як магніт. Жаданна відповідь блудила, Та не цуралася того, І знов був світ незрозумілий, А ми – забавою його.

Я – не подножный корм, Не стёршаяся литера, Я – ураган, я – шторм, Я – красный глаз Юпитера. Я – трудности в пути, Ненужные тревожности, Попробуй, проглоти, Порвёт до невозможности. Со мной и ночь горит, Я – не ходок дорожкою, Я – книга про гранит. Под мягкою обложкою.

Напевне так судилось у житті – Чекати те, на чого прав немає, І падали хвилини в самоті, І навіть «Ні» мені здавались раєм. Хай слово – ляпас, але ж я – живий, Не скам’яніла степова богиня! Та знову вік, мовчазний та чужий, І світ, немов нездолана пустиня.

Ховала доля істину в долонях, Шифруючи уміло візерунки, Вік малював сріблинкою по скронях, І не було від цього порятунку. Був кожен подих новим одкровенням, Був кожен погляд альфою святого, І я кипів коханням нескінченним І порятунку не бажав від нього.

Життя – безмежний простір океану, Куди не подивись – вода довкруж, Та прийде час, і я минулим стану, М’яким словесним дотиком до душ. Без підлості отрути, без обману, Без солі під розмахом довгих вій, Настане час і спогадом я стану, Живим та теплим в пам’яті твоїй.

- Де світло Погляду Живого? Чому в очах Одна печаль? Скажи, що трапилось? - Нічого. Я просто трапився. Нажаль…

Луноликая, Лунобликая, Как ещё мне тебя назвать? Лунно-звёздная, Лунно-поздняя, Не достичь мне тебя, не обнять. Лунно-вешняя, Лунно-прежняя, И подобна, всё также, лучу, Лунно-мягкая, Лунно… всякая, Я замены тебе не хочу.

Души словесный капитал И средоточие печали, Не я всё это сочинял – Мне это всё надиктовали. Догнали, вбили впопыхах Всё, что хотелось, и не очень, И я теперь в одних словах, Что не светлее чёрной ночи.

У відлунні зажурених слів В’януть серця палаючі квіти, Я би небо тобі прихилив, Аби ти не боялась злетіти. Я би повінню вимив цей світ, Я добро би, нарешті, прославив, Я жбурнув би надію у цвіт, Я би долю на місце поставив. Розтопив би бездушності сніг, У жорстокості вирвав би жало, Я зумів би усе, що не міг, Якби ти цього трохи бажала.

Несплетене не може розплітатись, Не може бути волею тюрма, Як я не можу сам собі зізнатись, Що все, що наробив – усе дарма. Підвладний нерозгаданій химері Продовжую я прагнути мети, Малюючи червоним на папері Знайомих слів небачені сліди.