Дарунки долі – прокляті дарунки, Чого іще чекати від богів? Від Вас мені немає порятунку, Є тільки лейкопластир слів живих. І більш нічого. І ніхто не знає, Де та межа, яку не перейти, Мені тих слів давно не вистачає, Як Вашої бракує висоти.

Мене тягнули в небо крила Моїх, життям не вбитих, мрій, Я знову був незрозумілий, Хоча нечувано простий. Сліпих богів ламала сила Та сонце кидала в зеніт, Ти знов була незрозуміла, І це тягнуло, як магніт. Жаданна відповідь блудила, Та не цуралася того, І знов був світ незрозумілий, А ми – забавою його.

Напевне так судилось у житті – Чекати те, на чого прав немає, І падали хвилини в самоті, І навіть «Ні» мені здавались раєм. Хай слово – ляпас, але ж я – живий, Не скам’яніла степова богиня! Та знову вік, мовчазний та чужий, І світ, немов нездолана пустиня.

Ховала доля істину в долонях, Шифруючи уміло візерунки, Вік малював сріблинкою по скронях, І не було від цього порятунку. Був кожен подих новим одкровенням, Був кожен погляд альфою святого, І я кипів коханням нескінченним І порятунку не бажав від нього.

Життя – безмежний простір океану, Куди не подивись – вода довкруж, Та прийде час, і я минулим стану, М’яким словесним дотиком до душ. Без підлості отрути, без обману, Без солі під розмахом довгих вій, Настане час і спогадом я стану, Живим та теплим в пам’яті твоїй.

- Де світло Погляду Живого? Чому в очах Одна печаль? Скажи, що трапилось? - Нічого. Я просто трапився. Нажаль…

У відлунні зажурених слів В’януть серця палаючі квіти, Я би небо тобі прихилив, Аби ти не боялась злетіти. Я би повінню вимив цей світ, Я добро би, нарешті, прославив, Я жбурнув би надію у цвіт, Я би долю на місце поставив. Розтопив би бездушності сніг, У жорстокості вирвав би жало, Я зумів би усе, що не міг, Якби ти цього трохи бажала.

Несплетене не може розплітатись, Не може бути волею тюрма, Як я не можу сам собі зізнатись, Що все, що наробив – усе дарма. Підвладний нерозгаданій химері Продовжую я прагнути мети, Малюючи червоним на папері Знайомих слів небачені сліди.

Шепочеш «Ні» світанками на вухо, Душі не крають пісня та мольба, Ти мій ковток повітря і задуха, Єдина в світі радість і журба. Моє неперевершене творіння, З тобою сяє небо в унісон, Ти – смерть моя і, разом, воскресіння, А я всього лише Пігмаліон…

На зламі непритертих поколінь, Приховувала сенс небесна сила, Пливли хвилини в сиву далечінь, Напнувши свої зоряні вітрила. Йшли в небуття забуті племена Та згадували з сумом про минуле, І вічність обплітала сивина, І пам'ять покривалася намулом. Та поки світ на порох не зітлів, І вітер не розніс, немов полову, Я разом з ним пручався і горів, Життя його підтримуючи словом.