Я був отут. Я знаю цю дорогу,
Де у траві сховалися віки,
Де хмари щедро роздають вологу,
І тчуть туманні спогади думки,
Де в золоті дерев блукають чари,
Які можливі тільки восени,
І втомлені додому йдуть отари,
Де їх чекають затишок та сни.
Я йшов на гору Фудзіяму,
Дрімало небо на руках,
Дощем налита хмарна пляма
Вологий прокладала шлях.
Душа, думками оповита,
Свої шукала береги,
Трава хилилась соковита
(не від поваги – від ваги).
Вітри гуділи над полями,
Ховав птахів співочих ліс,
Я йшов на гору Фудзіяму
І сонце в подарунок ніс.
Ранковий триває сеанс,
Чужих географій ідилія,
В тарілці панує Прованс,
І запахом з чашки – Бразилія.
Халва – і уже муедзин
Витьохкує східну симфонію
Та сонцем пече апельсин,
Яскраве дитя Каталонії.
Уява стікає вином
І дня розмиває формальності.
Даремно той дощ за вікном
Мене спокушає реальністю.
Під променями давньої звізди,
На кульках циркулюючих планет,
Хорошим словом платять за труди,
А не лише жовтавістю монет.
І хоч туди не ходять кораблі,
І жоден не прокладено маршрут,
Ніколи не шкодуйте добрих слів,
Такі слова цінуються і тут.
А я люблю зануритись в природу,
В зелену зачарованість лісів,
І жадібно ковтати прохолоду
Із присмаком пташиних голосів.
Запалювати блискавок неони,
Перевертати сивих злив купель,
І хмарні відправляти галеони
На відкриття загублених земель.
Ідуть століття, бешкетують моди,
Дуріє люд, ламаються списи,
Тому й люблю зануритись в природу –
Єдиний вічний прихисток краси.
Скакали в вікнах
Сонячні сайгаки,
Під шинком захмелілі голоси
Співати пнулись
«Їхали козаки»,
Та тільки скавучали
Наче пси.
Стояли тіні,
Сірі та хитливі,
В повазі та прихильності
Клялись,
Вони були, мов дурники,
Щасливі,
З якими вічно
Розмовляє вись.
Крихке відлуння
Падало на плечі,
Була якоюсь змазаною
Яв,
І волочивсь по небу
Ранній вечір
Та разом з гультяями
Підвивав.
У цьому світі все важливо:
Великий птах і хробачок,
Пора спекотна, дощ тужливий,
Епіграф дня та епілог.
Палац, скуйовджене гніздечко,
Мовчання, крику метушня,
Взаємна згода, суперечка,
Хліби, загострена стерня.
Забуті люди. Зустріч пишна.
Набите змістом та пусте.
Важливо в світі навіть грішне –
Воно підкреслює святе.
Краса надщербленого глека,
Біль недосяжної мети
І те, що ти є десь далеко,
Важливо теж, як не крути.
Не знаю що там на меті
У світлих янголів небесних,
Та світ закінчиться тоді,
Коли кохання з нього щезне.
Коли розвіється печаль
І радість втратить плавність грацій,
Коли розкришиться кришталь
У душах нових генерацій.
Коли в серцях не стане мрій
І почуття накриє крига,
Тоді і буде суд страшний,
Який пророчиться у книгах.
Нема сусіда. Взяв Всевишній.
Гуляє вітер на току.
Нема кому збирати вишні,
Траву косити у садку.
Порожній хлів. Порожня хата.
Ніхто не стане на поріг.
Кому печаль, а пустці – свято,
Де знайде ще такий барліг?
Тут навіть час уже не плине,
І сонце не спішить руде,
Лише чиїсь літають тіні
І джміль над квіткою гуде.
Місяць на літеру «сі».
Ніч розілляла снодійне.
Ходять останні таксі,
Блимають меланхолійно.
Майже не видно зірок
(тих золотавих родзинок),
Рипнув у дверях замок,
Тінню в калюжі будинок.
Вдало ховає пітьма
Щось невелике й хвостате,
Мене для світу – нема,
Йду із собою гуляти.
