В нашій пісні нема зайвих слів,
В нашій пісні нема зайвих звуків,
Там лише нескінченність степів,
Перегуки дідів та онуків.
Там живуть відчайдухи та сміх,
Гіркоти анітрохи і солі,
Там є коні. Не можна без них
Скуштувати солодкої волі.
В нашій пісні не виють круки,
В нашій пісні прихована сила,
Ми міцні і водночас м’які
З тих часів, як нас небо створило.
Цей світ стояв
й стояти далі буде
На гранях ще непізнаних
століть,
Долаючи незгоди
і облуди,
І все, що в надрах пам'яті болить.
І зціляться колись, нарешті,
хворі,
Земля забуде горе
і плачі,
І хай мене не стане –
будуть зорі,
І пил зірковий в небі
уночі.
А щастя що? Які його прикмети?
Які у нього очі і душа?
Які воно приховує секрети
Під відблиском небесного ковша?
Жадобою якою оповите
В мереживі нечастих сновидінь?
Яке воно і як його зустріти,
Твою не зачепивши дивом тінь?
Під дотиком щоденних аритмій,
Під поглядом небесного світання,
Я проживаю вік пекучий мій,
Неначе вперше й нібито востаннє.
І на крихкі бажання ворожу,
На сподівань спокусливу тендітність,
І янголи відсовують межу,
І у пітьму іде одноманітність.
А де б мені таку дістати силу,
Таку непереборну часом міць,
Аби донести гідність до могили,
Не спокусившись звабою дрібниць?
Щоб я зумів пройти свою дорогу,
Ковтаючи трудів гарячий піт,
Побачити в кінці, нарешті, Бога,
І повернути даний Ним кредит.
У когось душа – оркестр,
У когось – одненька скрипка,
Хтось любить симфоній жести,
Хто нот невелику дрібку,
Хтось смуток в собі тримає,
Хтось радості сипле жмені,
Чом той, хто того не має,
Постійно стирчить на сцені?
Це місто, нереальне мов примара,
Колись було суперником столиць,
Тут стукається готика у хмари
Загостреними шпилями дзвіниць.
Воно сюди спустилося із раю,
Куди щоранку відлітають сни,
По вуличках розвозити в трамваях
Такий казковий дух старовини.
У ньому хмелем дихають броварні,
Знайомим виявляється нове,
Спокусою заманює в кав’ярні
Та вечорами опера живе.
Це місто скрізь – у поглядах, у лицях,
У навіть невеликім вітражі,
На сонячно-лускатій черепиці,
У кожнім русі, слові та душі.
Я ніколи не був на Десні
Та її не блукав берегами,
Старовинні не слухав пісні
І не знався з Полісся богами.
А казали, що там й дотепер
Невідома обмеженість віку,
Ходять тіні казкових химер
Та мовчазний кружляє шуліка.
Там луків зеленіє сап’ян
І одежа у сосен колюча,
Там невидимий дух сіверян
Та історії пам'ять болюча
Про розлуки, тривоги та жаль,
Про кривавість чужинських набігів,
Непрозорих туманів вуаль
Та величний і древній Чернігів,
І про те, як приходить весна
І зникає зими ілюзорність…
Скоро ніч. Знов насниться Десна
Та її чарівна неповторність.
Лютневий день дзвенів сльозою,
Ставав реаліями сон,
В якому янгол із косою
Кривавих жнив почав сезон.
Кружляли ворони. Мовчали.
Пашіла гумою роса.
Під градом із свинцю і сталі
Летіли душі в небеса.
Сплітались сила і безсилля,
Тинявся вулицями гнів,
І неба тануло вугілля,
І жар бруківки пломенів.
Не заздри розумному,
Розум – то кара
За скоєний предками гріх,
Це він насилає
Надії примари,
В баранячий скручує
Ріг.
Із розумом завжди
У сумнівів свято
Та розпачу чути
Виття,
А якщо до нього
Ще совість додати,
То пекло буде
Й за життя.
