Я дуже люблю пензлики дерев,
І голубу небесну нескінченність,
Текучий час дороги без перерв,
Смарагдову полів благословенність.
І як в полях, що хмари підпира
Горбатими хребтами мезозою,
Червоний день потроху догора,
І плаче за перейденим росою.
У місті мостів і Біг-Бену,
Й автобусів височезних,
Є паркові плями зелені
І тіні будівель помпезних.
Там класика – бізнес і хобі,
Там кожен камінчик – то спадок,
І ходять по вулицях боббі,
А поруч крокує порядок.
Це місце розваги і праці
Де завтра до вчора пасує,
І десь в Букінгемськім палаці
Бабуся старенька чаює.
Про те, що реально важливо,
Без чого прожити непросто,
Відверто сказати б змогли ви,
Спустившись з вершин свого зросту?
Навіщо вам магія слави?
В простому відчуйте потребу,
Бо там, унизу, теж цікаво,
Не гірше, ніж в вашому небі.
Як стану сон в долонях колисати,
У горло заливати чай терпкий,
Чиясь душа блукатиме по хаті
І крилами трусити супокій,
Зітре опівніч застарілу дату,
У вікнах блисне фарами авто,
А я дивитись буду і мовчати,
Бо вивчив мову тиші як ніхто.
Я ніч розрізав лезом ліхтаря
(простий ліхтар, недорога робота),
Ховались в хмарах зоряні моря
І тінь кота тулилася до плота.
Поснулий дім терпець великий мав –
В під’їзді вили про печаль гуляки,
Я теж так міг, але не верещав
І не чекав за те мовчання дяки.
А потім дощ із вітром (хай їм грець!
хіба такий малий для зливи глобус?)
І грівся у кишені гаманець
З одним квитком. На ранішній автобус.
Дивилось сонце у калюжу,
Ішли мовчазні покупці,
Я віддавав сьогодні… душу,
Торбинку стиснувши в руці.
Сусіди торгували крамом,
Якесь ганяло циганча,
Життя нові сплітало драми
(неначе їх не вистача).
Агов! Візьміть її без грошей,
Бо та душа немов дитя:
Їй треба тільки рук хороших
І серця чистого биття.
Та не робіть ви, люди, хиби,
Тілесне – це порожній дим!..
Та натовпу хотілось хліба,
І він уперто йшов за ним.
Ще трохи слів, ще трохи днів,
Ще трохи Всесвіту німого,
А я до неба зголоднів,
Отого почуття святого.
Земля – це кров, земля – межа,
Колиска бруду та гордині,
Землі – магніт, земля – іржа…
Я хочу неба… Небо - синє…
Ще мить, ще крок
І місто зникне,
Потоне в глибині
Чорнил,
Проріжуть ніч
Вогнями вікна
Та світло зоряних
Горнил.
І муза зійде урочисто,
Підставить почуттям
Плече,
Замісить слів
Пухнасте тісто
Та ще й молодика
Спече.
Сьогодні про небо мовчать дерева,
Сьогодні будинки кричать про розлуку,
Не сіють свіжість фонтанні леви,
Не губи а вітер цілує руки.
І десь відлетіло гаряче літо,
І грається вічністю сивий лютий,
І ходить сірість холодним світом
Та вимага кольори забути.
Сьогодні гами згубили ноти,
Сьогодні рай скасували точно,
В думках царюють одні марноти
І марити щастям уже порочно.
І час провалився в сумне анданте,
І погляд здається чомусь лукавим…
Чого я хочу, офіціянте?
Зігрітись просто. Будь ласка, кави.
