Я бачу сни у таїнстві ночей.

Я бачу те, чого немає нині:

Тендітну недоторканість плечей

І контури неляканої тіні.

Я чую голос, що живить мене

(хоча йому навіщо це уміння?)

І прийдешнє уже не головне,

І ранків так не хочеться прозріння.

Кепський настрій дають понеділки,

Що не крок – то суцільні шифри,

Генерали малюють стрілки,

Урядовці – малюють цифри.

Похоронки малюють «гради»,

Пишуть риси образ насмішки,

Журналісти малюють зради

З перемогами вперемішку.

Але світ цей інакше може,

Він не всі ще згубив відтінки,

Намалюйте хоч щось хороше,

Добре слово чи добрі вчинки.

Не ворожи мені, мольфаре.

Що майбуття? Примарний плин.

Там білобокі ходять хмари

По сивим хвилям полонин.

Там певне є усі чесноти

І невідоме слово «страх»,

Там чути музику та ноти

Ховає вітер по ярах.

Там навіть в довгу ніч не темно

Із естетичних міркувань,

Там почуття усі – взаємні

Й нема гірких розчарувань.

У майбутті забуті чвари,

Не заривається талант…

Не ворожи мені, мольфаре,

Я сьогодення арештант.

Зачиняю двері ночі,

Звуків – цілий океан,

Сонця промінь б’є у очі

Наче справжній хуліган.

На щоках – потоки солі

(мабуть, снилось щось сумне),

Сіє ватою тополя,

Небо – в кольорах Моне.

По вікну повзе комашка,

В роті тане карамель,

У руках – порожня чашка,

Точна роздумів модель.

Життя мов копійка котиться,

Дзеленьк – і уже нема,

Прости мені, Богородице,

Що я його не трима.

Його запахи полинові

Тривожать буття моє…

А може… розкажеш Синові,

Що я на Землі ще є?

Що поміж добром і злобою

Тримаю баланс сяк-так,

І навіть кохати пробую,

І в тому шукаю смак…

Прозора ніч, а місяця не видко

(лише відбиток зоряний у склі),

І чути як за стінами сусідка

Вже вкотре крутить фільм про Амелі.

Їй хочеться, напевне, до Монмартру,

Схвильовано почути там «je t’aime»,

Сходити до якогось ще театру

І потонути в морі хризантем.

В сусідчинім бажанні стільки смутку,

Оскільки вже давно відомо їй,

Що завтра будуть чай, під’їзд, маршрутка

Із сірими обличчями. Без мрій.

Малюнок olivkus спеціально до вірша

Я вийшов в денне кабаре –

Будинки, скло і блиск металу,

Взяло повітря ноту «ре»,

Сподобало й не відпускало.

То просто бавився фонтан,

Що правив за оркестра нині,

Скакало сонце свій канкан,

В спідницю вбравшись ясно-синю.

Я сонце викликав на «біс»,

Хильнув чарчину лимонаду,

Спитав чи не пора униз

І запросив до променаду.

Пропонував ще бланманже

І чай із присмаком меліси,

Воно всміхнулося лише

Та полетіло за куліси.

Під посвист стріл

Щербилися мечі,

Іржали коні,

Сіялось прокляття,

І тихо плакав

Янгол на плечі

Того, кого не зміг

Урятувати.

Ділили землю

(дивний інтерес)

Не витримавши з розумом

Розлуки…

Як добре, що до райдужних

Небес

У тих людей

Не дотягнулись руки.

Травневий день забіг за половину,

Уже грози відгрюкав тулумбас,

У небі місяць білий якір кинув.

Зірок нема. Ще не настав їх час.

В канаві показилася ропуха,

Ідуть хвилини в затишні краї.

Іду і я. Тримаю капелюха,

І вітер рими пробує мої.

Золотавий промінь рано

Пробігає по щоці,

Чути як на кухні мама

Розколочує млинці,

Хтось на вулиці балака

(всі новини – в п’ять хвилин)

Тихо гавкає собака,

Захворів, напевне, він.

Піє півень. Прохолода

Із вікна цілує в ніс,

І тікає сон городом,

Бо його чекає ліс.