Виглянув у вікно: «Блін! А вже весна!» Абрикоси зацвітають. Листя на каштанах розпускаються. Люблю саме таку пору. І хоча саме такий період дуже швидко пролітає.

Жаль, в цей період навряд чи вдасться кудись з'їздити. Хіба шо в Київ.

Розумію, що ставити діагнози по інтернету — то фігня, але можливо в когось щось подібне було. В поліклініці навряд чи щось порадять (коли мати потрапила в лікарню, то місцеві медики так і не змогли поставити діагноз, лише в обласній допомогли). Лікар, в ягого спостерігаюсь, у відпустці. А дільничного лікаря нема. Та взгалі на всю поліклініку тільки два дільничних лікаря. Це на 40-тисячне місто і прилеглий район. Нормуль, так?  Так шо: «От, валяй у поліклініку» — не аргумент.

Зібралися на дачу. Але ще в дорозі стала кружитися голова. Ну, може, укачує (хоча давно цього не спостерігалось). А як приїхав на дачу то стало нудити. Хоч нудило, але не настільки, щоб проблюватись. Далі — ще цікавіше: з'явився озноб (а це значить, що підвищилась температура). Десь під вечір температура спала і перестало нудити. Зате вночі знову піднялась температура і розболілась голова. Ледве попустило. Хоча голова зрідка болить у скронях. Поміряв тиск: в нормі.

Думаю, міг травонутися (хоча чим? Яєшня, каша, кава з цукром). Але продуло (бо напередодні, та й під час поїздки було тепло, але дуже вітряно. Не знаєш: чи в шапці, чи без). Подумав про кліщів, бо і на дачі, і по паркам лазяю. Однак на собі ще не ловив. Так шо навіть не знаю, що це може бути. А так, таке враження що всі системи дають збій.

Їздив у столицю. І просто офигів — тополі вздовж дороги на Київ вирубали. Всі. Від в'їзду у місто до Білогородського кола. От нафіга так робити? Щоб вихлопи осідали на поля?

Зранку збори на дачу. Збиралися довго, планували зробити багато справ — хоча дача фактично вже не наша. І, як завжди, без сварки не обійшлося. Причому всі один з одним. Так що на дачу я і мама не поїхали. Ну шо, кльово! Нащо тільки було збиратися?

А можливо, це у нас сімейне. В мене теж буває: щось плануєш, збираєшся — а потім раптом з'являються причини, які змушують змінити плани.

В одній з газет є рубрика знайомств. Мати дивилась свіжий випуск і каже: «Дивись: якраз дівчина з нашого регіону. Може десь живе неподалік. Наче підходить». Я «ламаюся» — щось зовсім не хочеться знайомитись. А мати продовжує: «Ще й номер телефону з гарними цифорами». Відколи мама почала звертати увагу на нумерологію? Я продовжую: «Нафіг кому треба безробітний, та ще й проживаючий з батьками?» Ну, доборе, добре. Якщо наполягаєте, подзвоню.

І тут, кульмінація. Набираю: абонент поза зоною досяжності. Хех: не прийшлося напружуватися і вигадувати про що поговорити. А заодно можна мамі докоряти. Тепер вже не пристає з пропозиціями.

P.S.: Декілька років тому вдавалося додзвонитися. Але воно того не варте.

Думав про шо б написати і згадав, що розпочинав тему про київські заводи. Але не довів до логічного завершення — залишилось показати частину заводів. От тільки не дуже зараз наїздишся... Тому запитую у юашників: може в когось є фотки, або зможе відфоткати

Порібно такого плану.

Цікавлять знімки таких підприємств: Судноремонтний завод (Поділ), Пивзавод "Оболонь", Сміттєспалювальний завод (Бортничі), Завод "радикал", Дарницький шовковий комбінат (те, в що він перетворився), Завод "Хімволокно" (Дарниця), Фармацевтична фабрика "Дарниця", Завод "Буревісник".

Вчора сусіди зверху влаштували ремонт. Шатали труби опалення. Якщо точніше, зрізали труби (централізованого опалення вже давно нема). Та так, що аж штукатурка і бетон сипались. Думав: зовсім розвалять будинок.
Прибирали, але аж досі часом трапляються шматки штукатурки. Ну як це можна? Треба було попросити сусідів, що над ними, щоб і вони пошатали трубу.

Вчора відкрив дачний сезон 2017 року. Ну, що сказати... Враження, ніби це інша дача — не та, що була раніше. Порівнюючти із 2015 роком багато що змінилось. І у нас на дачі, і на всьому дачному масиві. Дерева підросли, будинок добудували (в новому вигляді я його бачив тільки декілька разів), сусіди потроху будують будиночки. І ще одна зміна: якщо в 2014-2016х на дачі хазяйнував батько, то з цього року ділянку віддали брату. Батькам вже важко і працювати на городі, і батько вже застарий, щоб керувати машиною. А на маршрутках не наїздишся — все одно пішки далеко йти. І я один із дачею не справлюся. А брату треба десь жити (винаймати хату дорого). Головне, що дача дістанеться не чужим людям.

Однак хоч і рідня, але відчуваєш на дачі гостем. Навіть особливого суму не було. Хоча могилка кота нагадує, що на дачі був ще один господар — Рижик. Все-таки якось порожньо на дачі без тваринок.

Що цікаво, дачний сезон цього року відкрили рано. Зазвичай городні справи розпочинали в квітні-початку травня. Ну, цього року і весна прийшла за календарем. Хоча було холодно. А пейзажі пізньоосінні.

Поприбирали бадилля, перенесли дошки, пообрізали дерева (на мою думку, підчистили занадто). З сокирою і пилою не дуже вправно виходить. Хоча звідки взятися вправності і сили? Що, тренувався? Мені більше в кайф перекопати землю, полити городину, зібрати врожай. А пиляти-рубити нє. Ну, думаю, городні справи на цей рік поки залишаться під нашим впорядкуванням. Хоча з планами брата і садити ніде буде. Треба було купити сусідню ділянку. Бо 6 соток мало.

Щоденник з розмірними ознаками для майстрів з пошиття одягу. 
254 сторінки.
Вартість - 88,70 грн. При замовленні від 10 штук - знижка 5%

Поучаствовав в литературно-творческом проекте «Щоденник. Re:make» и оценив полученную книгу, спешу поделиться своими мыслями о прочитанном.

 

«“Щоденник. Re:make” схожий на таку сюрреалістичну гру, де всі 85 авторів пишуть одне за одним невеликі есеї, балансуючи на межі ізольованості від сюжету (за умови, що кожен наступний автор бачить лише частину написаного до нього)  і безпосередньої залежності від нього (за умови, що кожен наступний автор має продовжувати задану попередниками траєкторію розвитку сюжету)»

(с интервью с организаторами проекта)

Прочитав эту книгу два года назад, я бы сказала, что образное слово молодых писателей сильно, как никогда, и современная литература движется в светлое будущее, товарищи! Сейчас же я смотрю на писательство немного по-другому. Может, это влияние работы, связанной с созданием шаблонных текстов, где не всегда уместно фонтанировать творческим потенциалом, поэтому в художественной литературе мне каждый раз хочется удивляться чему-то новому, оригинальному. А может, я попросту очень привередливая читательница, которая в каждом писательском труде стремится найти недоработки.

По сути, не важно, но, так или иначе, «Щоденник. Re:make» получился как-то… Как-то без огня. Проект писался под эгидой творчества, и как будто только по этой причине писатели-соучастники (и я в том числе, конечно же!) как могли, так и фантазировали, не особо беспокоясь о том, чтобы «подыграть» предшественнику, продолжая его тему. Казалось бы, полет мысли на пределе возможности – творческому проекту на пользу, но группировка этих текстов вместе послужила тому, что страницы стали такими тяжелыми! Осилить хотя бы десяток из них за раз – это подвиг, ведь каждый участник пытался на кусочке листика А4 вместить всё(!), ВСЁ, что, как мне кажется, обычно положено рассказывать на приеме у психотерапевта…

Изредка книгой мелькают искры. Стилизация под смелые высказывания Дереша, размышления о жизни в духе Андруховича и много острой критики социальным реалиям, которой мог бы позавидовать сам мистер Фримен.

Но в то же время мнения настолько неоднозначны (что не удивительно, ведь в книге собраны мысли около сотни разных людей), что волей-неволей возникает вопрос: «А где же МЕСЕДЖ?» Все серьезные претензии и жизненные откровения ведут к следующему участнику и, чаще всего, всё резко меняется… Да потому что меседж у каждого свой!

В моем экземпляре «Щоденника. Re:make» около дюжины загнутых уголков страничек с интересными отрывками, авторы которых смогли меня удивить и порадовать. Я считаю, что любая книга, где есть хотя бы парочка таких особенных страниц, написана не зря.