А завтра дощ,
А завтра мокро знову,
Із неба буде падати нудьга,
З асфальту змиє
Розповідь зимову,
І березень зірветься з ланцюга.
Проріжуть день
Плащі і парасолі,
Зелене зайде
В контури садів,
І буде менше в кожнім слові солі,
І менше у мовчанні холодів.
Вертлява стежка. Пахощі соснові.
Біжить в яру скуйовджена вода.
Прадавній ліс навчився світлій мові,
і нею про весну розповіда.
Про голубе і трохи про зелене,
тендітність першоцвітів і пісень,
про щось нерукотворно-безіменне,
що зрозуміють враження лишень.
Думок неупокоєна корида
втика у серце глузду ятаган,
Бо в цьому місті навіть панахида –
маленький різнобарвний балаган.
Тут всім не так. Тут всьому недогода.
Грабель тут не засвоєно урок,
бо мудрість пересічного народу
напевне, найбрехливіша з казок.
Тож, множаться гетьманчики та юди,
втрачають сенс всі клятвені слова,
І в кожній хаті з краю є приблуда
що паном себе вільно почува.
І вечір. І небо.
І добре. І тихо.
Стриножений місяць
пасеться між хмар.
Доба загубила
природжену пиху
І річка пускає
туманний муар.
А у далині,
в почорнілому полі,
Що снігу ковтнуло
останню сльозу,
Вже духи весни
позбиралися в коло,
І кличуть приховану часом
красу.
Малюнок Олега Шупляка
Ранку заклопотаний бедлам.
Натовп, що не відає упину.
І якась розлючена мадам
забиває слів цвяхи в дитину.
Сивим пилом ділиться шосе.
Бігають солоні оченятка.
Десять-плюс, та холодом несе,
душу гріє тільки ведмежатко.
Бо тепер допитливість – порок,
їй ціна – копійка в магазині…
Перший і небажаний урок,
що вбива людину у людині.
Зими до глузду дивна фронда:
не сніг панує, а вода.
Повзе дороги анаконда,
і вітер в очі загляда.
Чомусь думкам немає міри,
сиділи б тихо, але ж ні!
Можливо, їх втомило сіре
на цім природнім полотні.
Ворушить хмари небо дике,
неначе грається свинцем,
і час давно не знає ліку,
а просто тюпає тихцем.
Генії сильні ідеями,
вміння – майстерністю рук,
і видатними спудеями
заклади різних наук.
Досвід отриманий – мірою,
враженням сильно нове,
справжнє кохання – довірою,
нею воно і живе.
Сонячні ранки – ласкавістю
та неповторним теплом,
а посередні миршавості
сильні одвіку числом.
спудеї - студенти
Не ті слова сьогодні на душі.
Не та печаль сьогодні тишу оре.
Зима застигла снігом на соші,
і сонця блиск ховає у комору.
Безлюдний світ втопивсь у мерзлоті.
Слідів тікає цівка безкінечна.
Не ті слова. І враження не ті.
Лише зима здається що доречна.
Є спогади, яких не загубить.
Є образи, що достеменно вічні.
Їх не зламати вбивчістю століть,
не застудити скам’янілим січнем.
Їх не втопить в огидливій ганьбі.
Не промінять на срібники у жмені.
Вони у снах. У небі. У тобі.
І серед інших, може є й про мене.
Лукрецій Тит уже не пише.
Лукрецій Тит уже не тут.
Його слова змінила тиша,
і помінявся снів маршрут.
Вже в моді інші насолоди,
світліша темрява ночей,
хоч не змінилася природа
колись описаних речей.
Так само чути голос люті,
є і розумні, і дуби,
і до страхів своїх прикуті,
як у минулому, раби.
Тит Лукрецій Кар – давньоримський поет та філософ, автор твору «Про природу речей»
