Які іще там політеси?

Тепер тактовність – то дурня,

І першу скрипку грають стреси,

Що кров у жилах розганя.

А там, у плетиві артерій,

Де у душі немає дна,

Усі позачинялись двері,

І де ключі – ніхто не зна.

Близькосхідне сонце мліло,

Спраглу землю зігріва,

Плакав Син в кутку за діло –

В вихідний творив дива.

А ті ж нерви не залізні,

Бо роботи – цілий віз,

Ще не випрана білизна,

І доїти треба кіз.

От послав Господь дитину,

Не привчиш до хатніх справ,

Хліб створив би, чи рибину,

Ні, малечу розважав.

 Ілюстрація - картина Макса Ернста "Діва карає Ісуса в присутності А.Б., П.Е. та художника" (1926 р)

Мене спіймала ніч в тенета,

Зірковий збудувавши міст,

Летіла в космосі комета,

І задирала пишний хвіст.

Тихенько бомкали колонки

Та розливали ніжний джаз,

З душі зривалась оболонка,

Я забував про світ і час.

І настрій був таким природним,

Не дивувала дивина,

І пахло березнем холодним

З напіврозкритого вікна.

Глупої ночі,

в холодну годину,

там, де дрімають

весняні вітри,

Березень ходить,

і зорями блима,

і підбирає нові кольори.

Бути чи ні?

Без вагань –

звісно бути!

Годі чекати,

пора вже іти, поки сусід,

невдоволений лютий,

слізні складає до неба

листи.

Поліська невибагливість соснова.

Без поспіху, без планів та адрес.

Там дивляться озера волошкові

у волошковий затишок небес.

Туди як зайдеш просто, без причини,

в короткий, наче подих, вихідний,

А там уже зніма свої шапчини

і кланяється виводок грибний.

І неважливо - сталося чи ні,

які були там плани у любові,

Ви все одно залишились мені

у спогаді, у сні і навіть слові.

Які б там ще не трапились віки,

яку б ще не родило небо мрію,

Ви все одно на відстані руки,

і тільки я торкнутися умію.

Світле знову у моді.

Хмарна зникла орда.

Плюс на вулиці ходить,

капелюхи скида.

Сонце множать калюжі.

В тінях плачеться сніг.

Мінус тільки у душах,

добре, що не в усіх.

Останній сніг. Останній лід.

Останній натяк на морози.

Весна збирається в політ,

Міняє дати і прогнози,

Думки міняє і світи,

Холодні дотики чекання,

І навіть погляд самоти,

Який за снігом тим розтане.

Невгамований лютий. Проте

Небо вдягнуто наполовину,

Заклопотана жіночка йде

І залякує мною дитину.

А малий мов велике цабе –

Гоноровий. Посиніли вушка.

Він в дві дірки уперто сопе

І жбурляє у бруд капелюшка.

Весна розкидає ляпки

Прозоро-сріблястих хмар,

Я буду щасливим. Крапка.

Я вільний від зла і чвар.

Я – задум, я – дух, насіння

Миттєвостей і годин,

І тішиться небо синє,

Бо ще врятувавсь один.