Де вітру холодне віяло

І грушка тремтить хитка,

У полі ворон насіяла

Велика чиясь рука.

І думки тріпоче свічечка:

Що душу отут трима,

Коли вже немає літечка

І осені вже катма?

Цей сон про Вас

І наче не про Вас:

То посміхнеться, то тихенько зникне.

Вже осені розтрачено запас,

І грудень загляда у сині вікна.

Іще душа не вицвіла моя.

Іще слова не загубили змісту.

І сон цей – я.

А може і не я

Із пам’яті розірваним намистом.

Літав би сніг – не до літання.

Була б зима – зими нема.

Кульбаби зірочка остання

До неба погляд підніма.

А небо… небо непрозоре,

А сонця – наче й не було.

Там тільки вітер хмари оре,

І тане ворона крило.

Трохи вогко і зимно.

Небеса – невеселі.

Ходять подихи димні

У городній пустелі.

Не ворушиться слово.

День від інію сивий,

І Мойсей гарбузовий

Всіх давно уже вивів.

Загубився місяць по дорозі,

Темно так, хоч сонечко вмикай,

Певне, залишився вдома Бозя

І малину кидає у чай.

Якби вийшов, то було б все ладно,

І світився б серпик у вікні,

Тільки Бозі нині листопадно,

І так само, може, як мені.

Не говори про втрачене, досадо,

І про минуле теж не говори.

Ходімо краще до старого саду,

Що підіймає віти догори.

Він все пізнав: і розпач, і надію,

Плоди любові, слів порожніх дим.

Тепер, он бачиш, осені радіє.

Чого ж не порадіти разом з ним?

Співаче, натягуй струни,

Нудьгу годувать не варт!

Я кидав сьогодні руни,

Вони обіцяли фарт.

На захід, за морем сірим,

Де дзвони гудуть церков,

Гуляти моїй сокирі

І пити удосталь кров!

Там золота, кажуть, гори!

Там повно всіляких втіх,

Повітря лікує хворих,

І безліч дівок струнких!

І всі, до холери, юні,

Й дістануться всі мені!

Співаче, натягуй струни!

Бо ж руни не брешуть, ні?

Тримали хмари небо на долонях,

І ліс скидав старий, пожовклий лах,

За тим селом, де розпускався сонях,

І прорізала річка давній шлях.

Пливла журба, холодна і безсила,

І жовтень був, і середа була,

За тим селом, де пам’ять оніміла

І, як той сонях, тихо відцвіла.

Зійшла зоря у тихий сад,

Цілує яблуні умиті.

Холоне стиглий виноград,

І час продовжує сивіти.

Тупцює відгомін доби.

А ти мовчи, не треба слова.

Ти просто слухай і люби

Цю потайну осінню мову.

Мовчала ніч. Ходили містом духи.

Дерева ворушилися в імлі.

А із небес спускались білі мухи,

Які не долітали до землі.

Холодних снів тремтіли тихо крила.

Безсоння мляво вікнами цвіло.

І некваплива осінь жовтеніла,

Та клала руки на моє чоло.