Принесли нам на заміну почившого Мурчика Пальоного
кошеня, нащадка славнозвісної Шапки. Вдалось воно простецьке, сіре, полосате,
проте гонористе. В першу чергу, потрапивши до нашої квартири, воно провело
генеральну інспекцію всіх закутків. Впевнившись, що пилу і павутиння можна
назбирати достатньо, воно всілося на кріслі і винесло вердикт: «Тепер я тут
Владика, а ви всі – мої слуги…». Стали «слуги» вияснять, якої ж статі їх
владика, як звертатися до цієї шевеличності. Крутили його і так і сяк,
заглядали куди треба і куди й не треба – ніхто не може точно сказати хто ж це
кіт, чи кішка. Пішли з цим щастям до сусідів, може в них хто розумніший,
сусідка ж бо головний зоотехнік району… Непруха… Ледь не довели їхню сім’ю до сварки, бо в них теж
думки розійшлися… Коли тут, на щастя, під’їхала тітка, знатна котолюбителька.
Покрутила вона нашу величність, заглянула під хвоста, дмухнула на пузо і
винесла свій вердикт: «Кіт!». На цьому слідство вирішили й завершити. Проте,
виникло нове питання: як станем звать нового владику закутків і диванів? Мурчиком?
Так в сусідів вже й не один Мурчик, плутаниці доволі й так. Пушок? Та, як на
гріх, кошеня вдалося геть короткошерстим, вигляд мало, ніби взагалі лисе. Тоді
я видав:
-
Нарікаю тебе Ваською!..
Мати одразу ж здибилась:
-
Ти що? Сусіда ж нашого Василем звуть! Він же може
образитись!..
-
По-перше, його звуть Василем, а не Ваською. А по-друге, з
якого дива йому ображатись? Він же, здається, не повний ідіот.
-
Та… Якось це не правильно…
-
Васька. Я сказав.
Брат підтримав,
батько теж, мати залишилась у меншості, проте ще довго бубніла про
«образиться», «неправильно» і «мужиків, що ополчились проти неї». Проте ім’я
прижилось. Став Васька жить-поживать, сала наживать. Під кінець наступного літа
кошак став доволі помітно товстим. Одного дня, зранку, заходить мій брат (на
той час йому виповнилось чи то 6, чи то 7 років) на кухню і щось в руках тримає.
За ним Васька дибає і добре-таки нервується.
-
Ма, дивись, шо Васька притаскав… - і показує новонароджене
кошеня…
Ми всі скочили
до братової кімнати, а там вся подушка у слідах окоту. Приїхали… Наш Владика
виявився Владичицею… Прибрали брудну білизну, оформили кішці з приплодом місце,
задумались.
-
Що робити будемо? Це ж назвати треба по-людському, - мати
знов знайшла собі клопіт. - Не
по-людськи так, в нас кішка, а звемо, як кота.
-
Ну, знов недогода? – це я включивсь. – Вона ж відкликається
на Ваську і вже звиклась. Перейменуєш – тільки мороку знайдеш, не зрозуміє ця
твар, чого її по-іншому звуть. Хай так і живе Ваською.
-
Так Вася – це ж мужик!
-
А Василина – це баба! І сусід точно, ображатися не буде, він
же не Василина а Василь. – з’єхидничав я.
Знов почалось
про «підлих мужиків», «ополченіє» і «нестерпний характер».
Цей перший окіт
Василини припав на кінець літа і кошеня, чомусь, видалось кволим і немічним, то
ж до зими і не дотягло. А кішка сильно прив’язалась до брата, прям-таки жити
без нього не могла. Слухалась лише його. Спати кішка всіма правдами й
неправдами пробиралася до брата під бік.
Якщо брат скаже: туди не можна, то вона там і не лазила (окрім ліжка).
Часто можна було побачити таку картину: лежить брат на підлозі, перед ним
шахова дошка (полюбляв він шахи), а за супротивника сидить – Василина… В шахи,
звісно, не грала, проте масовку підтримувала. Весь комізм був у тому, що кішка
була доволі рослою, а брат – малого зросту. І були вони, майже врівні розміром,
ну, брат таки трохи більший. Улюблена поза у Васьки була така: сидячи в брата
на руках, клала передні лапи йому на плечі, ніс до носа.
Прийшла весна.
В очікуванні кошачого поповнення, завчасно підготували Васьці місце, там, де
вона, зазвичай, вилежувалась. Ми з братом зладнали їй коробку з «фірточкою».
Васька залізла, оцінила наші старання, сказала: «Мур!» і залишилась там спати.
Ну, ніби-то все готово…
Якогось дня
виходить братик з кімнати і зове всіх:
-
Скажіть, як це називається?
Заходимо: Васька окотилась знов на його подушці. Ми до неї:
-
Ах, ти ж така-сяка! Ми ж тобі он де квартиру з усіма
зручностями виладнали, а ти…
ЇЇ величність Васька
взяла одне своє кошеня і мовчки занесла до коробки, потім перетягла туди ж
інших двох. По тому висунулась, глянула на нас вовком і сховалась: «Не
турбувати…».
Надалі кішка
котилась завжди на братовій постілі. Ми, навіть, жартували, мовляв, він у нас котячий
акушер. Проте з братом продовжувала носитись до кінця своїх днів, мов він її
кошеня, інколи, навіть ігноруючи своє потомство.