Все. У скло в садок, із жовтим світлом нічної лампи, перестали битися хрущі. Задушливий вечірній запах бузку біля літньої кухні змінився паморочним ароматом китиць софори через дорогу, жасміну та півоній під вікнами, і разом з цім непомітно завершився мій вчительській семестр в маленької провінційної школці. Думаю, тепер вже надовго...
В інтернеті наштовхуюсь на враження якогось діяча: «Я этой весной намотал несколько тысяч километров по Украине. Со всей ответственностью заявляю: охуенно красивая страна». Нда... Хоча припускаю, що після аскетичної природи півночи та спеціфічного клімату Петербурга, наш смітник, зарослий буйним бурьяном у квіточках, може й примарився чимось охуенним... Ні, дами та панове, охуенне починається за Ужом, Тисою та по той берег Дунаю. Більшість же нашої териториї –степ. Переораний стонадцять разів журний степ. Зі зведеними на нівець величними дібровами. Підпертий зі заходу плешивими Карпатами. І те, що тут зараз є, ніяк не може бути охуенним. Я знаю, що кажу, бо бачив це слово вживу. А так, загалом да, народ тут дуже співочий...
При в’їзді до містечок – одразу сервіси, сервіси... З одного боку – пропозиція будматеріалів, а з іншого – намогильні плити з хрестами. З хорошого, якісного каменю. Як побудувався – так одразу й заліг... Ні, я не заангажований. Просто занадто часто в провінції назойливо пнеться в очі пропозиція «ритуальних послуг». Вже стиль життя просто. А в одному місці навіть на рекламу не поскупилися: Молоді і старі ходять по полі за ручку парами, або самі, уважно так роздивляються, начебто вони на вернісажі шедеврів, а навколо –хрести, хрести... На всі смаки просто. Це ж треба, яке в когось почуття прекрасного буває...
Ходив було по дорозі на роботу з дідом 39-го року народження. Спритно так дід чебиряє, та все старі часи згадує. Розповідає, як тут жилося після війни, та все тепер занепало. Де тут криниця громадська була, де які хати стояли, котріх вже нема, які люди дружні та привітні були... І якій зараз бардак та непорядок всюди, ба от зп Сталина було!.. Я дивлюсь на нього, та питаю, а чи це не він нещодавно голосував за цю владу? Чи це не він власними руками обрав такий лад для себе і всіх? Що, невже нове ярмо таке важкеньке стало? Дід перепинається на півслові, пару секунд міркує, та знову заводить про старі добрі часи. Е, старий, брешеш ти все. Це все через вас, старців убогих життя таке... Багато вас, перебендь, розумом калічних. Це ви не даєте народитися новому, все бігаєте по воду з цебром до далекої криниці, згадуєте як провели радіво, та славите того, хто вас болючіше бьє... А електричного насоса та водопровід у хату клепки не вистачило придумати навіть за 40 мирних років...
На роботі спостерігаю за молодшими класами. Дівчат приводять вдягнутими наче лялечок. З малечку, в поколіннях, наполегливо відновлюється стереотип жіночої соціальної ролі та ії поведінки, прийнятих у тутешньому мікросуспільстві. Старші вже приходять у підкреслено сексі обновах, демонструючи одне одному всі свої несподівано усвідомлені молоденькі принади. І дуже обурюються, коли не зважаючи на косметику та провокативний погляд, я ставлю ним 2...
В перервах слухаю дитячі розмови, та дивуюсь дивному контрасту. Найменші дітлахи балакають майже незасміченою українською, котра десь класу з 5-го починає заміщуватись суржиком, котрий вже у 10 класі перетворюється на справжню лінгвістичну потвору. Старші вже взагалі не можуть правильно щось сказати, літературна мова викликає в них легку розгубленість да діскомфорт. «Ми розмовляємо на суржику, це наша мова!..» Ну звісно, коли з мобілок та айфонів бубонять лише російськомовні хіти... Хоча, російська тут теж чужа. Не прижилася. Нечисельні кавказці та давнішні переселенці з Азії розмовляють на базарі та у магазинах саме українською з дикуватим акцентом, але не російською. Нда, сто разів був правий Микола Рябчук – Україна - земля креолів, з креольською свідомістью. Така собі північна Бразілія. Це не національність, це менталітет такий. Хоча, стається, слухаю я здивовано дрібних пацанів, котрі розказують мені про Холодний Яр... А на моє питання, чим же він так відомий, той Яр, отримую відповідь: тим, що там наші воювали за Україну проти Москви. І це в 11 років таке...
В каскаді запитань, чую, як хтось питає мене, чи я не чув якоїсь хохми в «нашій раші». Я перепитую між ділом: а чи насправді вона наша, та раша? Дитина сміється, та впевнено відповідає: та ні, кому вона тут треба...
Всі незадоволені життям. Всі проклинають уряд та всяку владу. Ніхто в неї не вірить, але... І тут настає когнітивний дісонанс. Разом з прокльонами та тотальною байдужістью до майбутнього, в свідомісті людей живе віра: «Прилетит вдруг волшебник, в голубом вертолете». Вона на стількі сильна, що не дає задуматись над ії фантастичністью. Віра в те, що принести краще життя мусить хтось іншій, а не вони, і отак, р-раз – вийняти його з кишені та покласти отуточки, не дає спокою всім. Але вимирати будуть, та не зроблять для себе нічого. Бо ніхто тут вже не вірить нікому. Всі абсолютно точно знають, що вони як народ – гімно, котрому довіряти щось – собі нашкодити. Самого ж себе не обдуриш... І живуть всі далі з думкою «а, поцілуйте ви всі мене в сраку, бо я у Спас мед їв». А як вже ані меду, ані сил після багаторічних городів не стає, то дивлячись у телевізора, журно хитають головою: показав би вам всім болта, та руки вже так болять, що тількі дулю скрутити й вийде...
А так - да, все цвіте, та й співають в ціх краях знатно...
Nikola Shugai
Коментарі
endryx68
14.06.11, 16:13
КОМЕНТАРІЙ АВТОРА:
Може в мене занадто спеціфічний контингент був, пролетпрії по духу та розумі в н-му поколінні... Бачу, що совок успішно клонував самого себе в майбутне, і нащадки успадкували той самий колгоспний світогляд, що й їхні батьки. Надурити, аби видерти незароблене, збрехати аби піднятись або вислизнути, залякати... Один-два з 30-40 хочуть щось знати, решта не бачить сенсу в освіті, бо не пов язує з нею добробуту. І не здатна геть думати. І думає, що освіта - це "корочки", або зазубрені факти. Хочуть бути прокурорами, митниками, начальниками. Не хочуть бути військовими, науковцями, інженерами. Нам піпець...
Гість: Dalia
25.06.11, 15:12
Ми загнані в такий глухий тупік,
що ніяк взяти розбіг, щоб вискочити з цього пекла.
Julia Taneta
37.06.11, 00:22
Віра в людей Є і вона дійсно має силу! Тільки любити Україну треба всім разом, і серцем і душею і не розмінювати любов до України на любов до окремих нікчемних самозакоханих політиків. Україна відчує, Вона оживе, Вона відповість ЛЮБОВ"Ю!!!![](//i3.i.ua/v2/smiles2/rose.gif)