Літературно – музичний вечір в "МУЗІ" Львова

Ось уже двадцять років простежую втрату благодатного дитячого матеріалу: слухаючого і споглядаючого. Де ви, осмисленні очі, заслухані поясненням обличчя? А-у-у-у !!! (Ліс дрімучий). Одиниці, макові зернини, якісь зібрані на долоні крихти. А решта - море плаваючої байдужості, розпущеності, незграбне впихання себе в рамки індіго, за якими неможливо сховати зазаюченого, за-джип - леного личка батьків з повною відсутністю інтелекту в очах. Початок - нівроку. Еге??? Але змінимо пластинку (чи то ба  – диск). 7 лютого, по вулиці Крушельницької у Львові, крізь рипучу морозяну синяву простежуються окремі постаті, що мірно пливуть і зникають під сімнадцятим номером у підвальному приміщенні кафе "Муза". Заходжу з колежанкою – Ольгою Бурлакою – художницею по текстилю, лялькаркою, творчі роботи якої експонуватимуться у музеї М.Грушевського з 20 лютого. (Передбачається справжня професійна і творча революція в лялькарському мистецтві. Не пропустіть). Камінь, ковані люстри, зачорнене дерево, запах кави і голос нашого товариша Богдана Гордасевича, котрий встигає бути Гордасевичем  хіба між віршами, а у віршах  - справжній Жорж Дикий – згущені фарби андеграунду (сам король читає!), печаль, ранимість, а за цим – дитяча чистота і незахищеність від того ж таки андеграунду. Вітаюся здалека з організаторкою вечора – Оксаною Романів – русоволосою молодою виконавицею авторської пісні. Запрошує до читання. Готую списані віршами аркуші і, прослухавши кількох молодих гостів – співаків, виходжу читати. Саме тепер можна логічно пояснити мій "вчительський " вступ – вагання на відсутність того, що я побачу тут. Бо тут не до плачів (хіба від насолоди спілкування). Настрій кардинально інший, позитив аж загус, застиг у повітрі і випромінюється самою аудиторією: по двоє – троє на важких кованих кріслах, або тісненько, попідпиравши стіни,  – слухачі. Наче ластів’ята в колі одного простору, жадібно чекають харчу. Духовного. Блиск очей, бажання споживати справжнє, чітке емоційне реагування на задану глибину твору, на кожен динамічний відтінок поезії, читаної і співаної, - почуттєво, тонко, майже ранимо. Аудиторія направду добірна: голова ГО "Разом" Володимир Маліновський, Іванка Семен, Тарас Шіт, Володимир… Стою навпроти, починаю читати. Напруга позитиву п’янить. Читаю емоційно чітко, прагну донести, висказати бажане (є для кого старатися), поринаю у спільне наше свято обніму інформацією, заходжу на велику глибину, але мені не страшно, добре, впевнено, вільно, разом єдиним потоком у спільне русло мистецтва. Оплески і ти вже між всіма – вичікуєш наступного. Виступає Оксана Романів. Її пісні завжди нагадують мені сплетену зі сніжинок тонку філігрань, пробігання якогось світлого божества тонкою ниткою ліричної павутинки. І очі – задивлені у далечіні співаного, повне переселення у пісню і проживання там у рамках трьох – п’яти хвилин, наче цілу вічність. Мирно відібравши відеокамеру з рук Олеся Царука і вручивши гітару, просять його до виступу. Олесь – чоловік відомий, колоритний, весь поглинутий мистецтвом, сам мистецтво (художній фільм) : поезія, пісня, фрагменти життя  вміло колажуються в одну картину. Його дружина Ольга дивиться на чоловіка крізь об’єктив відеокамери. Добре. (Добре!!! Добре!!! – саме так підсумував Царук найбільш вдалі виступи). Єдину канву вечора збережено, відзнято. Є ще й інші камери, фотоапарати – все фіксується, бо таки є що. Я боялася, що читана поезія програватиме проти співаної. Ні! Не підсилене музичним супроводом слово прорізає напружену тишу. Мовиться, смакується !!! Нарешті!!!! Дочекалося слухаючих. (Де ти, вчителько з дрімучого лісу? Я тут, тут!!!) Звучать вірші Наталії Крісман, Анатолія Ткачука, Романа Ковтуна, Уляни Горнятко, твори юної плеяди читаючих – співаючих. Десь у настрої перепочинку відчувається приплив нової сили. Відомі виконавці Тарас Мазур на гітарі та Богдан Візницький на скрипці малюють музичні ретро – картини, дали таке потужне наповнення, що зал розплавився від емоційної напруги, вибухнув настроєм взагального щастя !!!! Лідери молодіжного етногурту "Місто казкових мрій" полонили свіжістю образів і новизною їх подачі : діалог скрипки і гітари, сила голосу соліста ….. Вечір вдався. Кожен повертався сповнений емоціями, піднесений та просто щасливий. Щастя – це спілкування однодумців. А думку треба виголошувати перед тими, хто готовий її сприйняти, вчителько. Кліпи, шоу, біжучі стрічки, дику швидкість мультфільмів придумали ми самі, втративши цілі покоління слухаючих і споглядаючих. Сумно, але від реалії не втечеш……