Утопія чи здоровий глузд?

Почнімо з Конституційного суду України. Він має складатися зп’яти-семи суддів (більше просто не потрібно — великий кількісний складсуду ніколи в судочинстві не переходить у якість). Це мають бути непросто вчені з науковим ступенем не нижче доктора юридичних наук, анайкращі, загальновизнані юридичною науковою елітою уми правової наукиУкраїни.

Тоді судді Конституційного суду України не будуть втрачені длянаукової та викладацької діяльності, не будуть позбавлені можливостісіяти розумне, добре й вічне, оскільки Конституційний суд не матимевеликої кількості роботи. Якщо запровадити правило невідворотногоприпинення повноважень (тобто прямої відповідальності за порушенняКонституції) тих народних депутатів, які проголосували за прийняттязакону, визнаного Конституційним судом таким, що суперечитьКонституції, тобто антиконституційним, то антиконституційних законів вУкраїні просто не буде: парламент під загрозою припинення депутатськихповноважень жодного такого закону не ухвалить. Те саме буде і зпрезидентськими указами та іншими нормативними актами.

Крім цього, Конституційний суд необхідно позбавити права тлумачитизакони. Це не його робота. По-перше, досі ніхто в українській правовійнауці чи в рішеннях КСУ, постановах пленумів Верховного суду Українитак чітко й не розмежував, чим відрізняється по суті поняття«тлумачення» правової норми від «роз’яснення». Якщо висновки, якісьогодні надає Верховний суд щодо чинного законодавства, є«роз’ясненням» закону, то складно навіть уявити, що ж тоді є його«тлумаченням»?

По-друге, тлумачення не зовсім зрозумілої правової норми завжди маєнаслідком вихід за межі того, що буквально в цій нормі записано, аотже, по суті наповненням такої норми новим додатковим змістом, якого вній не було. Тобто фактично має місце така собі законотворчість органівсудової влади, що суперечить принципу розподілу державної влади,зокрема, на законодавчу і судову. Виключна прерогатива, право таобов’язок творити закони, чіткі й зрозумілі для всіх, належитьзаконодавцеві. Якщо законодавець припустився помилки, ухвалившинеякісний, не зрозумілий для застосування закон, то саме він і повиненвиправити допущену помилку, бо ніхто, крім нього, не знає краще, якасаме ідея закладалась у спірну правову норму, яким саме чиномзаконодавець мав намір урегулювати ті чи інші правовідносини. Томувиключне право тлумачити закони має належати Верховній Раді України,яка їх ухвалила. Право ініціювати роз’яснення закону можна надатиголові Верховної Ради України, президенту України, головамКонституційного та Верховного судів, міністру юстиції України.

Верховний суд України. Від авторитету, який мав Верховний суд зарадянських часів, не залишилося і половини. Сьогодні жоден з професорівправа, поважаючи себе, вже не наводить як приклад правильностірозуміння та застосування чинного законодавства практику Верховногосуду України, настільки вона є неоднозначною і непослідовною. Количитаєш положення статті 47 Закону України «Про судоустрій України» втій частині, де головним завданням діяльності Верховного суду Українивизначається «забезпечення однакового застосування законодавства всімасудами загальної юрисдикції», хочеться сміятись і плакати одночасно.Про яку повагу до правових позицій Верховного суду України, визначених,зокрема, в постановах пленуму цього суду, може йтися, якщо самі жсудові палати Верховного суду України при касаційному чи за винятковимиобставинами розгляді конкретних справ часто приймають рішення всуперечцим правовим позиціям? А відомий лист голови Верховного суду Українипро рекомендаційний характер постанов пленуму Верховного суду України,який став фактично прямим роз’ясненням судам нижчих інстанцій щодоможливості ігнорувати висловлені офіційно правові позиції Верховногосуду?

Зрозуміло, що в нижчих судах ситуація з однаковим застосуваннямчинного законодавства ще гірша. Маємо, м’яко кажучи, непоодиноківипадки прийняття судами однакового рівня та однієї юрисдикції, аінколи одними й тими ж колегіями суддів цілковито протилежних рішень водній і тій самій категорії справ. Для прикладу: на розгляді в судахадміністративної юрисдикції не так давно перебувало близько десяткасправ за позовами колишніх працівників Кролевецької санепідемстанціїСумської області про перерахунок їм пенсії у зв’язку з роботою протягомчервня-липня 1986 року вахтовим методом у зоні Чорнобильськоїкатастрофи. І в цьому десятку справ є чотири різні рішення (три —Вищого адміністративного суду України та одне — Верховного судуУкраїни), які набрали законної сили і якими по-різному вирішено ціабсолютно ідентичні справи!

Починаючи з листопада 2004 року, коли Верховний суд України,ухваливши руками Судової палати в цивільних справах знаменитеполітико-правове рішення щодо проведення третього туру виборівпрезидента України, відчув азарт і смак політичної боротьби, такаборотьба для Верховного суду стала практично безперервною. Чого лишеньварте рішення Ради суддів України привласнити собі повноваженняпризначати суддів на адміністративні посади? Рада суддів привласнила нелише ці повноваження, а й повноваження Верховної Ради України, оскількивідповідно до пункту 14 частини 1 статті 92 Конституції Українивиключно законами України визначаються, зокрема, питання судоустрою, утому числі й порядок призначення суддів на адміністративні посади.

Водночас звичною стала традиція Верховної Ради України вже навітьусвідомлено приймати закони, які завідомо суперечать КонституціїУкраїни. При дилетантському, з точки зору юридичної науки, складіВерховної Ради дивно, що вона взагалі спроможна ці закони ухвалювати.Але той факт, що до аналогічної практики вдався суддівський корпус таще й на найвищому рівні, свідчить про абсолютну правову анархію вУкраїнській державі, у тому числі і сфері судочинства.

Складається враження, що і Рада суддів України дещо змістила акцентисвоєї діяльності і з органу суддівського самоврядування, покликаногозахищати законні права та інтереси суддівського корпусу, потрохуперетворюється на таку собі інквізиційно-каральну структуру для суддів.Для прикладу: роками тисячі суддів судяться в судах (цікаво звучить?)то з приводу виплати компенсації за формений одяг, то за належнийрівень заробітної плати, то з приводу відшкодування різниці взаробітку, втраченого у зв’язку із поширенням на суддів податку наприбуток фізичних осіб тощо. Не гоже суддям судитися у своїх же судах,неправильно це! Отут би Раді суддів України вивчити ці питання і занаявності законних підстав подати один позов в інтересах усіх суддіводразу. І справі кінець. Але ж ні, не царська це справа. Керуватикортить.

Що хотілося б бачити у Верховному суді України? Та просто повернутите, що було не так давно, двадцять років тому, — Верховний суд укількості близько двадцяти суддів (більше ніж двадцять не можна, тодіпросто не зуміють дійти спільної думки), кожен з яких — незаперечнийавторитет, глиба. І такі судді у Верховному суді є.

Крім особистостей, Верховному суду необхідно повернути і відповіднийстатус, яким передбачити, зокрема, що «керівні роз’яснення пленумуВерховного суду України є обов’язковими для судів, інших органів іслужбових осіб, що застосовують закон, по якому дано роз’яснення».Причому такі роз’яснення Верховний суд повинен надавати не через рокипісля виникнення правового конфлікту, а невідкладно. Кожен суддя, якийпри розгляді справ відійшов від положень чинного законодавства, зокремай від керівних роз’яснень пленуму Верховного суду України, має бутипритягнутий до визначеної законом відповідальності. І такавідповідальність повинна мати невідворотний характер.

На завершення ще кілька конкретних пропозицій щодо судоустрою.

Усі призначення на посади та звільнення з посад суддівКонституційного суду України, судів загальної юрисдикції та прокурорівусіх рівнів здійснюються Вищою радою юстиції, яка діє на постійнійоснові і формується шляхом обрання до її складу один раз на п’ять роківпрямим народним волевиявленням по одному високоморальному, звідповідною освітою (не нижче кандидата юридичних наук) представникувід АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя. При цьому істотноспрощується процедура призначення суддів на посади та звільнення їх зпосад (в усякому разі фактів майже дворічної тяганини щодо звільненнясуддів після досягнення ними 65-річного віку точно не буде) івиключається вплив на формування суддівського та прокурорського корпусуорганів законодавчої і виконавчої влади.

Вища рада юстиції утворює в кожній області, містах Києві та Севастополі постійно діючі кваліфікаційно-дисциплінарні комісії суддіві прокурорів, які працюють на постійній основі. (При цьому прокуратура,за Конституцією, входить до системи органів судової влади.) Зазначені комісії здійснюють контроль за організацією діяльності судів,дотриманням правил трудового розпорядку, строків розгляду справ при абсолютному невтручанні в ухвалення судових рішень, розглядають скарги щодо організації роботи судів, вирішують питання дисциплінарної відповідальності суддів, крім звільнення їх з посади. Аналогічні повноваження — і щодо працівників прокуратури.

Особливо необхідно підкреслити, що всі члени Вищої ради юстиції,члени кваліфікаційно-дисциплінарних комісій суддів і прокурорів працюють на постійній основі з підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку: кожен робочий день — на робочому місці у Вищій раді юстиції чи кваліфікаційно-дисциплінарній комісії. Тоді провідсутність кворуму в цих структурах можна буде забути назавжди.Обов’язки голови Вищої ради юстиції члени ради юстиції виконують почергово впродовж шести місяців без права повторного призначення,починаючи зі старшого за віком. При цьому ніяких спеціальних кабінетівголова не має. Як і заступники голови.

Аналогічною процедура призначення на адміністративні посади має бутиі в судах. Головами судів (усіх без винятку) призначаються, за рішенням зборів суддів, судді з найбільшим стажем судової роботи строком на одинрік без права повторного призначення (за винятком випадків, коли в судах з невеликою кількістю суддів усі судді вже призначалися головами суду). Заступник голови суду призначається зборами суддів на один рікна пропозицію голови суду.

Чому пропонується така проста процедура призначення на посаду головита заступника голови судів усіх рівнів? Та тому, що з погляду процесуального законодавства в центрі судочинства є лише одна посадова особа — суддя. Посади голови суду, за окремими винятками, не існує взагалі. Певними повноваженнями щодо організації роботи суду голову суду наділяє лише Закон «Про судоустрій України». Проте і в цьому випадку голова суду щодо суддів жодних повноважень управлінського чиіншого характеру не має, в тому числі і щодо вирішення питань дисциплінарної відповідальності суддів. І це правильно, бо такою є практика європейських та інших цивілізованих держав. Але в Україні, як завжди, вирішили вдосконалити свій суддівський велосипед. Тому для надання голові суду більш високого статусу, ніж це передбаченопроцесуальним законом, процедуру призначення голів та заступників голів судів піднесли просто-таки до захмарних висот. Скажімо, прокурор області, який за всіма процесуальними та іншими законами є високопосадовою та самостійною процесуальною фігурою, покликаною вирішувати серйозні та значимі питання діяльності прокуратури,призначається на посаду та звільняється з посади звичайним наказомгенерального прокурора України. А заступник голови якогось віддаленогорайонного суду, у складі якого є лише двоє суддів (через що на посаду заступника голови просто більше нікого призначити), ще донедавна призначався на посаду указом президента. Сьогодні, коли президент втратив таке право, за ці повноваження з метою хоч у якийсь спосіб зберегти можливість впливати на суди і на ухвалення ними потрібних та замовних рішень ведеться неприхована боротьба. І лише процедура, коли всі на роки вперед знатимуть, хто на нетривалий час призначатиметься виконувати обов’язки голови суду, може забезпечити повну незалежність голови суду від будь-яких впливів, оскільки своїм призначенням на посаду він нікому не буде зобов’язаний.

Так, сьогодні ми знаємо багатьох голів судів, можна сказати,передових організаторів суддівського виробництва, які зуміли вирішити питання забезпечення очолюваних ними судів відповідними якісно відремонтованими приміщеннями, фінансові питання тощо. Проте в цій їхній роботі більше негативного, ніж позитивного.

Збори суддів є основою суддівського самоврядування. Вони вирішуютьосновні адміністративно-організаційні питання діяльності того чи іншого суду. До виключної компетенції зборів суддів, зокрема, відноситься:затвердження бюджету суду в межах виділених коштів та контроль за йоговикористанням, погодження кандидатур керівника апарату суду такерівників його структурних підрозділів. Судді самі приймають на посадита звільняють з посад помічників суддів та секретарів судових засідань.

Державну судову адміністрацію України необхідно підпорядкувати Вищій раді юстиції, яка, вирішуючи питання відповідальності суддів, повинна одночасно дбати про забезпечення відповідних умов їхньої діяльності.Саме Вища рада юстиції повинна формувати проекти бюджетних видатків длязабезпечення діяльності судів, подавати їх до Кабінету міністрів (який,за прикладом США, не має права самостійно їх зменшувати), а такождомагатися врахування Верховною Радою поданого проекту фінансування судів України в законі про державний бюджет на відповідний рік та здійснювати контроль за його виконанням.

Голова судової палати та його заступник обираються також строком на один рік зборами суддів відповідної палати, але вже таємним голосуванням, оскільки головою палати повинен бути наймудріший і найавторитетніший суддя. Обрання судді головою палати є офіційним визнанням авторитету та професіоналізму судді. Голова і заступникголови палати можуть бути обрані повторно.

Категорична умова — судді, які призначаються чи обираються на адміністративні посади в судах, залишаються в тих самих робочих кабінетах, які вони займали до свого призначення чи обрання. Таким чином, головним у системі судів та судочинства має стати особистість судді.