Муза і музеї

«Ми живемо за законами суспільства 1950-х»Олеся Островська-Люта про больові точки української культуриZAXID.NET, 18 грудня 2500 3Як виглядає портрет «культурного» киянина? Чому в Україні досі немає єдиного реєстру музейних цінностей? Чи справді культурний розвиток у нас — жіноча справа? Та як заохотити дітей відвідувати музеї? «Без брому» із директоркою «Мистецького Арсеналу» Олесею Островською-Лютою про больові точки української культури.Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.Доброго дня, пані Олесю. Дякую, що не знехтували нашим запрошенням. У лютому 2014-го ви стали заступницею міністра культури Євгена Нищука, водночас – учасницею і однією з ініціаторів стратегічного документа «Культура–2025». З того часу минуло вже п’ять років, і, наскільки я розумію, цей документ не впровадили як стратегічний для всієї галузі культури. Чи все ж за цей час маємо якісь зрушення – позитивні чи негативні – у сфері культури в Україні?Ми починали «Культуру-2025» в кінці березня 2014-го, коли я стала заступницею міністра. Чому ми взялися за цей процес? Бо з'ясувалося, що якихось готових аналітичних документів, карт для того, щоб рухатися, не було напрацьовано в попередні періоди. В інших сферах, наприклад, освіті, соціальній політиці, економіці, такі речі були – документи, ідеї, принаймні вже проговорені. Але не в культурі. І не було теж процесу, який дозволив би зійтись на консенсусі – куди ми взагалі хочемо рухатися як суспільство.На мій погляд, найважливішою частиною цього процесу було не так постання самого документа (хоча це теж дуже важливо, бо це фіксація всього, що відбулося), як процес. Це були круглі дискусійні столи в різних містах України. В Києві люди із різних секторів почали обговорювати ці речі. Навіть ті, хто був скептичним, все одно про це говорили і думали, якою би мала бути культура в Україні. Багато речей зафіксувалися – що вони є в повітрі.Наприклад, однією з постійних була розмова про те, що потрібна державна грантодавча інституція. У тій великій стратегії це був не єдиний і навіть не основний крок, чесно кажучи, бо основним був перегляд законодавчих рамок. Але це теж підштовхнуло народження Українського культурного фонду, а УКФ, я думаю, є надзвичайно важливим гравцем не тільки для сфери культури, а й для сфери державного управління в Україні загалом. Це інший стандарт урядування, якого ми всі б хотіли.Така децентралізація у сфері культури.Коли я працювала у Міністерстві культури у 2014 році, загальний державний бюджет на потреби культури був 10 мільярдів гривень, з них двома – оперувало Міністерство культури, решта – це місцеві гроші. Тобто це теж було радше таке уявлення, що все в центрі. Це не зовсім так.УКФ зробив дві речі. Одна з цілей, проговорених і прописаних в рамках стратегії «Культура-2025», – урівняти в доступі до суспільних ресурсів так званий бюджетний і не бюджетний сектори культури, або державний і незалежний. З початку 90-х років ці два культурні світи фактично не перетиналися, це були два різні острови. Суспільство складається з усіх його членів, а виходить, що воно фінансувало лише частку чогось – того, що є в прямій державній власності. А водночас, за ці десятиліття саме незалежний сектор культури створив основну цінність, якщо не йдеться про музеї, бо музеї – це колекції.Усі роки незалежності і люди, які поза культурою, і люди, які є в культурі, говорять про основну проблему – брак фінансування. Чи брак бюджетних коштів справді є основною проблемою для української культури загалом? Для тої культури, що фінансується з бюджету?Коли почав діяти УКФ, це був 2017 рік, побутував такий жарт в культурному середовищі: що у нас більше грошей, ніж культури. Відповідаючи на ваше запитання – я думаю, що ні. Гроші, безумовно, потрібні. Культура, як і наука, це досить дорогі речі. Коли йдеться про якесь суспільство чи якусь країну – це питання, пов’язані з його престижем на міжнародній арені, наприклад.Та навіть ідентичністю.О, ідентичністю так само. Побутує думка, що треба знайти донорське іноземне фінансування для наших культурних потреб. Так, знайти точкове донорське фінансування можна. Але коли йдеться про наш національний престиж, про нашу презентацію, скажімо, в Каннах чи Венеції, то ніхто за це не буде платити, бо чому б? Повертаючись до вашого питання, гроші потрібні, безумовно. Але це не єдина проблема. В чому є теж проблема – це законодавство, за яким ми живемо. Це вам скажуть люди з будь-якої сфери, культура не виняток.Ми живемо із законодавчим каркасом, створеним не для нашого суспільства. Ми живемо із законами, створеними для суспільства середини 1950-х – для тоталітарної, постсталінської чи пізньосталінської країни, і ці закони у нас залишаються досі. Є маса регуляцій, котрі досі чинні, а вони походять з 30-х років. І це геть не відповідає тому, яким є суспільство сьогодні, якою є людина сьогодні, як відчуває світ людина, котра вчиться десь в УКУ, скажімо. Це настільки невідповідне, ніби ми замість шапки одягаємо черевик. Це величезна і першочергова проблема, про яку ми теж говорили в рамках «Культури-2025», і це зафіксовано в основному документі.Але зміна законодавства потребує дуже кропіткої, дуже довгої роботи. По-перше, з ідентифікації проблемних точок. Тому що не існує каталогу – які у нас проблеми. Це і є цей процес, трохи саперський, як розмінування, – їх треба спершу ідентифікувати, потім треба знайти, як їх поміняти так, щоб не підірвати суспільного миру. Щоб не закласти наступних глибоких конфліктів всередині суспільства. І якщо ми знайдемо, як змінити, то скільки часу це займе? А це може зайняти багато часу, і тоді потрібне стратегічне терпіння.Ми говоримо зараз про законодавчу зміну?Так, я зараз маю на увазі саме законодавчі зміни – це перша проблема. Є кілька проблем, які би я хотіла виокремити. Але вона дуже комплексна і дуже довга, і це не формальна проблема. Це проблема перегляду суспільних норм, які не збігаються з життям суспільства. Саме тому неможлива в такому суспільстві справедливість. Бо відчуття справедливості всередині суспільства іноді просто входить в конфлікт з існуючими законами. І ти маєш нашу знамениту дрібну корупцію, коли люди через відчуття несправедливості починають обходити якісь норми.