Сергій Дідич загинув цього дня 18 лютого 2014 р. на Євромайдані
- 18.02.20, 17:09
- Ми любимо тебе, Україно!
Шість років тому, 18 лютого, на Майдані почалися обстріли учасників Євромайдану беркутівцями. Зранку протестувальники почали “Мирний наступ” з Майдану до Верховної Ради, який перетворився в запеклі сутички між “майданівцями”, силовиками і так званими “тітушками”. У цей день обірвалося не одне життя, і серед них – Дідич Сергій Васильович – громадський активіст, родом з Городенківщини.
Сергій Дідич народився 3 листопада 1969 року у селі Стрільче Городенківського району. Він був головою Городенківської районної організації ВО «Свобода», депутатом Городенківської районної ради, в якій очолював комісію з соціально-економічного розвитку, засновником та директором туристичного клубу «Золоте Руно». Герой України.
Сергій із дружиною на Майдані був з початку грудня. Був сотником івано-франківської сотні. Двічі додому в Городенку подружжя приїжджало на кілька днів і знову поверталося до столиці. Востаннє з родиною бачилися на Різдво. Він був на передовій, а його дружина — на Майдані.
18 лютого 2014 року разом зі своєю сотнею стримував атаку «Беркута» у Кріпосному провулку. За словами побратимів, коли його сотня відходила, Дідич йшов останнім. За первинною версією, граната розірвала йому сонну артерію на шиї.
У пам’ять про батька дочка Сергій Дідича, Ira Didych написала зворушливі слова:
“А ви знаєте, що у мене тато загинув?
6 років тому. В Києві. На Майдані.
Не пам’ятаю, чи писала я про це тут прямо. Мабуть, ні.
Я була дитиною коли його вбили. Мені було 12. Того дня я повернулася зі школи додому. Робила уроки. Дивилася прямі трансляції з Майдану. Вогонь. Колеса. Крик. І гордилася своїми батьками, що вони там.
А потім дізналася, що мого тата вбили.
Мого тата.
Я розказувала вам про це? Так? Ну тоді добре.
Ні? Ну тоді розкажу чому ні.
Бо про смерть говорити незручно.
Сьогодні я не буду розказувати про свого тата. Я вже забула відчуття його доторку. Голос згадую тільки в найглибших снах. Й посмішку вже не знаходжу в інших людях.
Я буду говорити, чому я про це мовчу.
Бо про смерть говорити незручно.
От скажу я вам:
– Привіт. Мій тато на Майдані загинув. І так, я з цим живу. Так плачу коли про жертовність говорять. Коли беркутівців в Росію відпускають. Коли «дегероїзують». Коли б’ються за соцдопомогу. Коли вирішують хто за кого має помирати. Але ж живу.
І що ви мені відповісте? Зазвичай люди мовчать. Або обіймають. (Це вже трохи краще. Але не для мене. Тільки для них.)
Бо про смерть говорити незручно.
– Вибачте, пані викладачко. Чому я вас не слухаю? Знаєте сьогодні 18 лютого. Уже 14 година. Десь в цей час 6 років тому мого тата вбили. Але ще не опізнали.
– Вибачте, друзі, я на збірку не прийду. Просто зараз 19 година. 18 лютого. 6 років тому я почула як кричить моя бабця. Бо її сина вбили. Мені зараз складно зорієнтуватися. Бо я досі цей крик чую.
– Вибач, мам. Але я не можу з тобою сьогодні говорити. Як і ти не могла говорити зі мною в цей день 6 років тому. Сьогодні я буду вибивати. Вибач, мам.
Але я не скажу вам того.
Бо про смерть говорити незручно.
Коли мене діти запитують:
– А де твій тато?
Шо я скажу їм. Вони ж не знають що таке смерть. Ви ж їм не казали. Сказати їм, шо він на небі? Вони ж знають, що там або космос, або літаки. Але ви мовчіть.
Бо про смерть говорити незручно.
– Привіт, Іра. А чому ти ні з ким не зустрічаєшся.
– Привіт. Ну знаєш. Єдиного чоловіка, якого я любила, вбили. Теж чоловіки. І я тепер взагалі чоловіків боюся трохи, насправді.
– Іра, а ти уявляла собі своє весілля?
– Так. Смішно. Але коли мені було 12, то мій тато сказав, що хоче зробити мені красиве весілля вдома. З друзями і літніми квітами. Але знаєш його вбили 6 років тому. І жодне весілля вже не буде таким, яким би він його зробив.
Але я точно вам того б вголос не сказала. Сказала б, що я про таке не думаю.
Бо про смерть говорити незручно.
– Доброго дня, Ірино. Чи можна буде записати з вами інтерв’ю ?
– Так звичайно. Хочете правду чи ще одну сльозливу історію? Вам загальними фразами чи про смерть? Загальними фразами? Добре.
Добре, я не буду говорити з вами про смерть.
Бо про смерть говорити незручно.
– Ой, Іра. Щось ти погано виглядаєш.
– Та я захворіла. Але, насправді, у мене тато загинув 6 років тому. І мені весь тиждень складно навколо 18 лютого жити. А може і два тижні. Але так. Я захворіла.
Так я й хворію 6 років підряд. В той самий час. Бо коли хворієш, можна погано виглядати.
Бо про смерть говорити не зручно.
Я буду ковтати сльози десь в кутку кімнати. Бо шо я вам скажу? Ви ж і так не зрозумієте. І не маєте розуміти. І надіюся ніколи не зрозумієте.
Я вам ще можу багато прикладів навести, коли про смерть говорити незручно. Але ви зрозуміли – будь-коли.
Вам зручно говорити про Героїв. Про Подвиги. Про Історію. Про Гідність. Про Свободу. Про Людяність. Про Майдан.
Але про смерть вам говорити незручно.
Ви маєте знати. Мій тато загинув на Майдані. 18 лютого. Бо якщо ви цього про мене не знаєте, то ви нічого про мене не знаєте. Смерть частина мого життя.
І вашого теж.
P. S.: Подивіться фото. Ми там щасливі.”
https://westnews.com.ua/miy-tato-zaginuv-na-maydani-donka-geroya-nebesnoyi-sotni-napisala-post-u-pam-yat-pro-batka-foto/?fbclid=IwAR3VUskOoF4ArLzsaCINydCCKSkY3pMik-lqNh_T7gS1Wt5ROybasC2J8FI
4
Коментарі
Nech sa paci
118.02.20, 20:26
"Дякуйте" тим, хто привів людей на "мирну ходу".
Богдан Бо
219.02.20, 21:32Відповідь на 1 від Nech sa paci
Не бачу причини вам дякувати, холуям довбаним, які все готове жеруть і ще ремигають, що мало і не так.
Богдан Бо
319.02.20, 21:34Відповідь на 1 від Nech sa paci
Я там був і мене ніхто не приводив, окрім мого сумління, але вам того не зрозуміти. Худоба не вірить, що десь можна самому піти і бути людиною. Тому і нарізно говоримо.
Nech sa paci
419.02.20, 23:44Відповідь на 3 від Богдан Бо
На "мирну ходу" закликала йти революційна "трійця". Мирна хода — це прийти, покричати й розійтися (або стати і кричати далі). Але "мирна хода" починалася якось так:
https://www.radiosvoboda.org/a/25267676.html
Nech sa paci
519.02.20, 23:53Відповідь на 3 від Богдан Бо
Вам мене не зрозуміти, бо всі, хто сильно вписався за Майдан, по суті стали кимось середнім між ветеранами війни й сектантами. Це однодумці, що мають чітку ідеологію, отримали психологічні (або й фізичні) травми й не сприймають відмінних від власних думок. На відміну від 2004, у 2013 я на Майдані не був. Довго вагався, але так і не пішов. Навіть не ходив дивитися в періоди затишшя або після перемоги "сил добра".
Nech sa paci
620.02.20, 00:00Відповідь на 3 від Богдан Бо
Людей нерішучих, які намагаються довго думати перед тим, як щось робити, можна називати худобою, бидлом і біомасою. Мабуть, у цьому плані ісламські терористи з ІДІЛ, які відрізають голови полоненим на камеру, виглядають у більш виграшному світлі. Вони не побоялися підняти жопу з дивану й піти відстоювати власні переконання. Не побоялися стати вбивцями своїх ворогів. Їх вела свята ідея — Джихад і Всесвітній Халіфат (ну якось так). Це, мабуть, лицарі духу (в певному сенсі), що дотримуються правил Шаріяту. Регулярно моляться Аллаху, постяться в Рамадан. А ми для них — невірні, яких не жалько. Ми погані — не сповідуємо Іслам, хоча мали б. А ще в нас розбещена молодь цілується на вулицях.
Nech sa paci
720.02.20, 00:05Відповідь на 3 від Богдан Бо
"Ти не був там, ти слабак, ти пусте місце, а я блін оцими руками виймав бруківку й наближав Перемогу, кидаючи нею в ту одягнену в шоломи мерзоту, що захищала Пахана. Перемога нам була потрібна за будь-яку ціну. Перемога або смерть".
Nech sa paci
820.02.20, 00:14Відповідь на 3 від Богдан Бо
Розумію, що певним чином спровокував Вас. Але вийшло, як вийшло.
До речі, я кілька років тому ходив на протестну демонстрацію профспілки в урядовому кварталі.
Hudson Hawk
920.02.20, 06:16
Вечная память
Богдан Бо
1020.02.20, 16:47Відповідь на 8 від Nech sa paci
Перепрошую, ви б ще сказали, що побували коло Маріїнського в той час і знаєте Євромайдан як має бути.