Антиукраїнський шоколадний режим

Вже вкотре в Україні створено антинародний режим. Український правлячий клас не здатний перебувати навіть у позірній солідарності з українською громадою чи хоча б приховувати власну нелюдську зажерливість довше трьох років.

Цей політичний цикл з дивною послідовністю постійно відтворюється в Україні. Політичний режим вибудовується і відсторонюється від народної підтримки протягом трьох років вже вкотре в сучасній історії України.

Водночас констатація "антинародного режиму" це лише експертна оцінка. І як свідчить знову ж таки сучасна історія, від експертної констатації до загальнонародного протесту має пройти деякий час (місяці, але не роки).

Три експертних консенсуси

З моменту контрреволюційного перевороту в квітні 2016-го року, ми мали різний стан суспільства: розгубленість, депресію, спробу млявих протестів з апеляцією до влади на річницю початку Революції Гідності та вже спробу прямого протистояння з владою зараз до річниці піку Революції Гідності.

Відтак і настрої експертів теж змінювалися. За цей час відбулося три потужні синхронізації експертних позицій, які дозволили і суспільству переходити від одного емоційного стану до іншого. Ці синхронізації можна розглядати як експертні консенсуси, що виникали поза мейнстримом владного дискурсу в олігархічних ЗМІ.

Перший експертний консенсус виник протягом першої половини 2016-го року щодо мінського процесу. Влітку 2016-го року експерти почали шукати інші формати діалогу "Захід-Україна-Росія", відмінні від "мінського формату".

Влада продовжувала наполягати, що "альтернативи мінському процесу немає", і це був перший розкол між владою та експертами. Влада обстоювала "мінські домовленості" як елемент українського олігархічного консенсусу, захищаючи його примусом Заходу та загрозою посилення війни з Росією, а експертний консенсус виходив з розуміння громадянської позиції та інтересів всього суспільства України.

Всі експертні інновації та можливі нові підходи до зміни мінського формату були владою проігноровані. Причому влада постійно посилалася на слабкість української позиції та тиск Заходу. Водночас посилювати українську позицію влада не бажала.

Цей експертний консенсус не зміг перерости в громадський консенсус і стимулювати достатньо громадської активності для протесту проти влади. Млявий протест з апеляцією до влади на річницю початку Революції Гідності показав, що суспільство ще не вийшло зі стану соціальної депресії та апатії.

Другий експертний консенсус був наслідком першого і приводом до нього стала сумнозвісна стаття Пінчука про необхідність болючих компромісів з Росією. Згодом стало відомо, що та стаття була прямо інспірована з президентської адміністрації і слугувала своєрідним зондуванням владною командою відношення суспільства до можливих компромісів з Росією і здачі національних інтересів України.

З цього приводу відбувся другий експертний консенсус (грудень 2016-го – січень 2017-го), оскільки вихід з мінського глухого кута експерти бачили зовсім не там, де його бачила влада та кинутий нею під народне обурення олігарх Пінчук.

Це був другий розкол між владою та експертами. Влада здійснювала маніпулятивне просування цього елементу олігархічного консенсусу за кордоном, уникаючи фахової експертної та широкої громадянської дискусій. Тобто компроміси та національна зрада готувалися маніпулятивним чином.

Відтак другий розкол був не тільки між олігархічним консенсусом та експертним консенсусом. Це також породило громадський консенсус – громада вирішила діяти, не оглядаючись на владу.

Цьому сприяли зокрема і рішення влади про підняття мінімальної зарплати, специфічні умови чого загнали сотні тисяч приватних підприємців у тінь, змусивши їх відмовитися від офіційної сплати податків. Отже нездатність до відвоювання територіального суверенітету України наклалася на економічну бездарність влади.

Третій експертний консенсус стався щодо блокади громадськими активістами торгівлі України з окупованим Донбасом вже в лютому 2017-го року. Блокада торгівлі з Донбасом після ультиматуму громадянських активістів так званим ДНР-ЛНР почалася в грудні 2016-го року.

Блокада торгівлі з окупованим Донбасом була наслідком того, що громада більше не бачила виходу для України з невизначеної ситуації війни разом з цією владою і пропонованими нею шляхами.

Торгова блокада окупованого Донбасу це початок своєрідного третього Майдану, хоча це відбувається і не в Києві. Ця блокада – не тільки проти Росії та керованих нею сепаратистів так званих ДНР-ЛНР, вона також проти нинішньої української влади, яка знаходиться в Києві.

Влада прямо і безпосередньо сформулювала щодо блокади окупованого Донбасу черговий елемент олігархічного консенсусу. Експертний консенсус склався знову в ситуації розколу з олігархічним консенсусом влади.

Давайте більш детально розглянемо третій консенсус щодо блокади окупованого Донбасу.

Блокада торгівлі з окупованим Донбасом – експертний та громадський консенсуси

Влада довго відмовчувалася щодо цієї блокади. Зокрема Президент України досі не заявив однозначної і зрозумілої позиції з цього приводу, відбуваючись неясним коментарем.

Але торгова блокада так званих ДНР-ЛНР вперше створила ситуацію, яку неможливо довго тягти. По-перше, її затягування не хочуть олігархи, які постійно на цьому втрачають гроші. По-друге, її затягування призводить до подальшої мобілізації антивладних громадських активістів. По-третє, її затягування створює тиск ДНР-ЛНР-Росія-Захід на Україну. По-четверте, парламентські ініціативи про введення військового стану на території окупованого Донбасу та про одностороннє з боку України оголошення цих територій окупованими не залишають владі часу на маневри.

І тут чи не вперше за останній час громада змусила владу зробити вибір між загальнонаціональними інтересами та олігархічними інтересами.

Прем'єр-міністр Володимир Гройсман прямо і безпосередньо став на бік олігархів.

Замість підтримки громадської ініціативи він заявив про те, що Україна не зможе обійтися без вугілля і пригрозив віяловими відключеннями електроенергії та введенням надзвичайного стану.

Олігархічно-громадська дилема влади полягає у наступному.

Якщо влада знаходиться на боці громади, то вона має виходити з позиції захисту її довгострокових інтересів та основних цінностей. Основною цінністю українців в ситуації війни є не комфорт, а відвоювання власної економічної незалежності – як від Росії, так і від українських олігархів. Тобто в цій позиції потрібно було б послідовно та невпинно позбавлятися впливу на Україну як економіки окупованої території, так і олігархічного контролю за економікою, звертаючись до громади по підтримку.

Якщо влада знаходиться на боці олігархів, то вона має говорити: 1) про неможливість користуватися ніяким іншим вугіллям, ніж тим яке поставляється з окупованого Донбасу, кришується Урядом та на якому заробляють олігархи; 2) про загрозу віялових відключень в разі відмови від використання вугілля з окупованого Донбасу та про надзвичайний стан; 3) про загрозу для економіки прилеглих районів окупованого Донбасу від торгової блокади.

Тобто війна це завжди ціннісний вибір. Якщо не йдеш на компроміс з цінностями, є шанс перемогти. Якщо пішов на компроміс з цінностями, вже програв, навіть якщо це видно не відразу.

Уряд на позиції громади мав би шукати можливості модернізації всіх електростанцій під вугілля на підконтрольних нам територіях та диверсифікації поставок або взагалі перехід на поставки потрібного вугілля з інших джерел. Окрім того, він би мав закликати українську громаду потерпіти, допоки йде унезалежнення економіки від окупованих територій та від олігархічного контролю за енергоносіями.

Але Уряд став на позицію олігархів і фактично оприлюднив новий елемент олігархічного консенсусу – залишити вплив окупованих територій та Україну.

Подивіться на те, хто проти блокади окупованого Донбасу. Прем'єр-міністр Володимир Гройсман, який по суті шантажує українську громаду відключеннями електроенергії та введенням надзвичайного стану в країні. Бізнесмен Тарута, який не може ніяк для себе прийняти примат цінностей політичної та економічної незалежності над економічними інтересами. Газета олігарха Ахметова "Сегодня" веде просто інформаційну війну проти блокади.

В цьому процесі експертний консенсус знову збігся з громадським консенсусом, а олігархічний консенсус знову їм протистоїть. Але цього разу також влада почала діяти силовим чином.

Спроба влади розігнати громадських активістів учасників блокади силовим чином це лише початок.

Влада на цьому не зупиниться. Пропонований нею надзвичайний стан в економіці – це лише один з можливих способів введення олігархічної диктатури в Україні.

Фактично в Україні створено антинародний режим, який вперто і не дивлячись ні на що просуває інтереси олігархів, силовим чином подавляє громаду, прямо і безпосередньо загрожує самому існуванню держави.

Антинародний режим і що з ним робити?

Владний режим впродовж останніх трьох років з часу перемоги Революції Гідності сформувався як антинародний.

Цей режим не здатен повернути територіальну цілісність країни. Він готується до компромісів, а не до перемоги над ворогом.

Цей режим продовжує підтримувати олігархів та практикувати корупцію, фактично знищує середній клас, руйнує українську банківську систему, розганяє інфляцію та приховує її.

Цей режим ігнорує громаду на експертів. Цей режим протягом більше року засвідчив свою нездатність до фахових дискусій, широкого громадського обговорення питань, що торкаються всієї країни, спричинився до широкомасштабних маніпуляцій у ЗМІ.

Запропонована Юлією Тимошенко відставка Прем'єр-міністра Гройсмана можливо дасть якийсь невеликий шанс на зміни. Але лише відставкою Гройсмана неможливо подолати суть цього антинародного режиму.

Разом з Гройсманом відповідальність мають понести і Порошенко, і Парубій, і Луценко, і Гонтарева.

Дилема ситуації і справжня її нереально-драконівська суть полягає от у чому – прийняття закону про окуповані території та введення військового стану на окупованих територіях та для державних і муніципальних чиновників де-факто означатиме пряму дорогу до диктатури в Україні.

Без таких кроків неможливо. А такі кроки за умов антинародного режиму приведуть до диктатури антинародного Президента.

У нас не лишилося можливості діяти через дострокові парламентські та президентські перевибори. І це дуже велика проблема.

Тому я не бачу жодного іншого виходу як воювати водночас і проти зовнішнього і проти внутрішнього ворога в ситуації антинародної диктатури.