Де гніздиться коріння червоно-чорного прапора

Петро Дужий

ЧЕРВОНО-ЧОРНИЙ ПРАПОР — ЦЕ НАШЕ ВСЕ ДОБРО...

(де гніздиться коріння цього прапора)

Громадяни старшої генерації й досі пам'ятають, а молодші люди, ознайомлені з пісенною творчістю, знають, що у двадцятих-тридцятих роках нашого сторіччя на українських землях побутувала пластунська пісня:

«Гей-гу, гей-га, таке-то в нас життя:
Наплечники готові, прощай, моє дівча.
Сьогодні помандруєм, не знаємо самі,
Де нічку заночуєм...»

А наступна строфа починалася словами:

«Прапор червоно-чорний — це наше все добро...»

Усі свідомі українці, а до таких зараховували себе й зараховують наші пластуни, з великою пошаною ставляться до історичного, національного синьо-жовтого прапора, бо інакше не може бути. Проте, поміж синьо-жовтими прапорами нерідко появляються і червоно-чорні прапори, облюбовані вже в першій чверті XX сторіччя нашими пластунами та й загалом — молоддю. А бравурна пластунська пісня, в якій згадується червоно-чорний прапор, і по сьогодні захоплює громадськість.

Наші вороги виступають і проти синьо-жовтого прапора, і проти червоно-чорного, вони в них «мазепинські», «петлюрівські», «націоналістичні». Ворогам сталінський прапор до вподоби.

Здавалось би, що й думки допустити не можна, щоб наші свідомі люди протиставили червоно-чорний прапор — національному синьо-жовтому. А проте, на догоду ворогам, і такі люди трапляються, які — як каже прислів'я — не збагнувши броду лізуть у воду...

Є, на жаль, такі люди, що без потреби вовка з лісу викликають. Ось один діяч, докоряючи деяким нашим молодим людям, у своєму експозе так дослівно пише: «І не можу я пояснити використання ними червоно-чорного прапора інакше, як незнанням усіх тих, хто перед нашими СНУМівцями носив його: французькі революціонери, російські соціял-демократи й німецькі націонал-соціялісти. Невже вони хочуть бачити там своє коріння? І невже вони думають, що за теперішнього співвідношення сил революційні насильницькі методи (червона барва червоно-чорного прапора означає кров, збройну боротьбу) можуть дати патріотичним силам перемогу? За теперішніх, сьогоднішніх умов? Далебі, ні!»

Дозволю собі з'ясувати: де коріння червоно-чорного прапора.

У західньоукраїнських молодечих організаціях, а зокрема в юнацтві ОУН, велику увагу зверталося не лише на ознайомлення з ідеологічно-політичними проблемами, але й не в меншій мірі надавалось значення вивченню нашої історії, літератури, мистецтва тощо. Так було у 20-30 роках. Наприклад, у березні кожен юнак мусів підготовити коротку доповідь про Шевченка та його творчість. Вивчали твори Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника...

В 1934 році я вперше 16-річним гімназистом попав до «Бриґідської» тюрми за те, як писали польські поліцаї в документах, що намагався відірвати частину Польщі (українські етнографічні землі), тобто підлягав статті «97». Пам'ятаю як сьогодні: мене вкинули до камери номер 120 у третьому корпусі. І там уперше я зустрінувся з видатним націоналістом крайового маштабу — Зеноном Коссаком — найближчим співтоваришем таких знаних з нашої історії діячів, як Степан Бандера, Роман Шухевич, Богдан Кравців, Володимир Янів і інші.

Мене зовсім не здивувало, коли Коссак на початку нашого знайомства запитав мене, чи я цікавився творчістю Василя Стефаника. А довідавшись, що я знаю всі його новелі, почав наче поетичний твір напам'ять рецитувати уривок новелі Стефаника «Сини». У творі є такий фрагмент: батько веде розмову з сином Андрієм (цитати наводжу за виданням «Твори» В. Стефаника, третє видання Державного видавництва України, 1929 року, сторінка 279. Новелю надруковано згідно з тодішніми «Нормами літературної мови»).

Монолог батька: «Останній раз прийшов Андрій, він був у мене вчений. «Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну». — «За яку Україну?» А він підняв шаблею грудку землі та й каже: «Оце Україна, отут — і справив шаблею в груди, — тут її кров; землю нашу йдемо від ворога відібрати. Дайте мені, — каже, — білу сорочку, дайте чистої води, щоб я обмився, та й бувайте здорові». Як та його шабля блиснула, тай мене засліпила! «Сину, — кажу, - та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і його на це діло...»

Тут Коссак глибоко замислився і нарешті каже: «Геніяльне визначення України дав геніяльний Стефаник. Україна — це земля, наша родюча, чорна, найбагатший у світі чорнозем, за який проливали кров найкращі сини України...» А далі: «Українська земля — чорного кольору, а кров борців, що йшла «відбирати її від ворога», — червона. А хіба ж поєднання цих кольорів — червоного і чорного — не символічне визначення України - України, що бореться?» Чи саме Зенон Коссак був першим, що сказав — червоно-чорний прапор — символ «України, що бореться», чи вже хтось раніше прийшов до такого висновку, мені важко сказати.

Не підлягає найменшому сумнівові, що власне «Україна, яка бореться», символізована червоно-чорними кольорами, надхнула учасників II Великого Збору ОУН у квітні 1941 року прийняти окрему постанову: «Організація уживає свойого окремого організаційного прапора чорної і червоної краски».

Нашим національним прапором і надалі, і на всі часи, залишається синьо-жовтий прапор. Таку думку поділяють націоналісти, чесні патріоти України.

Червоно-чорний прапор — прапор України, що бореться. Чи ж годиться його прирівнювати до прапора французьких революціонерів, соціял-демократів, а вже, що найгірше, до кольорів націонал-соціялістичних?