M.Тейлор:"Сучасна політика перетворилася на спорт,

Ця інституція, до якої свого часу належали Чарльз Діккенс та Джон Адамс, із 1754 року займається розвитком суспільства та наук. Нині Меттью Тейлор пропагує ідеї «Просвітництва ХХІ століття» і досліджує те, як подолати популізм у часи, коли політика перетворилася на змагання, а виборці прагнуть шведського соцзабезпечення, сплачуючи низькі американські податки, чому соціально відповідальний бізнес потенційно прибутковіший і що робить щасливими суспільства добробуту.

У. Т.: У чому полягають ідеї «Просвітництва ХХІ століття»? Чому саме зараз ми маємо поповертатися до цього терміна з підручників історії?

– Річ у тому, що між суспільством, у якому ми хочемо жити, і тим, яке будуємо, величезна прірва. Нас утвердили в думці, що всі проблеми вирішить або держава, або ринок – треба лише обрати правильний уряд і розбагатіти. На жаль, це неможливо. Розв’язання проблем залежить від нас самих і того, як наш спосіб життя допомагає досягти бажаного устрою. Загалом люди в усьому світі одностайні: усі хочуть, щоби суспільство було вільним, справедливим, а діти мали однакові перспективи незалежно від того, в якій країні й у яких соціальних умовах виросли. Для більшості має значення дов­кілля, а також наявність публічної сфери, активного громадського життя. Та мало хто замислюється над тим, як цього досягти. Один зі способів подолання прірви – повернутися до принципів, проголошених просвітниками XVII та XVIII століть, які ми неймовірно звузили.

Політика тепер схожа на якір, який тримає суспільство на дні

У. Т.: Популізм у політиці зростає всюди: у США, Європі, Україні. Як його можна побороти?   

– Сучасна політика ґрунтується на такому принципі: політики щось обіцяють, а потім щось віддають. Ми ж сидимо й чекаємо. Понад те, індивідуалістичні цінності привчили нас шукати винного, якщо справи кепські. Проблеми – це наслідок неправильної життєдіяльності всього суспільства. Так само й політики: замість того щоб казати правду, зізнатися, що вони неспроможні зробити щось без участі громадян, обіцяють усе більше й більше, виконуючи менше й менше. Чому політики недієздатні? Тому що їм не до снаги зробити геть усе. Це ілюзія. Використаю метафору: людина, постійно обурена на весь світ, приходить до психоаналітика. Лікар ніколи не порадить їй просто чекати, доки зміняться обставини. Він пояснить, що обурюватися – право пацієнта, але варто опанувати злість і щось робити. Політики скажуть: будь незадоволений іншими, але голосуй за мене, бо я той єдиний, на кого не треба злитися.

У. Т.: Думка, що політика – то брудна справа, зав’язана на грошах і корупції, а всі політики погані, стає популярнішою в усьому світі незалежно від країни. Це справді так?

– Багато років поспіль я це категорично заперечував. Тоді, коли сам працював у політиці: був радником Тоні Блера, очолював команду його стратегів. Та й тепер не скажу, що переважна частина йде в політику заради того, щоб стати корупціонерами. Нині більше переконую в тому, що сучасний політичний процес шкідливий для суспільства. Політика стала якорем, який тримає суспільство на дні, не дає йому піднятися і змінитися. Людям пропонують легкі відповіді на складні запитання, тоді як легких відповідей не існує взагалі. Виходить, що прості відповіді не спрацьовують, громадяни обурюються й втрачають будь-яку віру. Нині я вкрай критично ставлюся до британської політики, бачу ті самі процеси по всій Європі. Напевно, вони характерні й для України. Сучасна політика переживає кризу. Вона на сто відсотків перетворилася на змагання та спорт, коли всі думки лише про боротьбу та перемогу, а не про ідеї. Як уболівальник порівняю її із сучасним футболом. Глядачі хочуть красивої гри, ризику, несподіваних кроків, а гравці борсаються на полі, щоб отримати кубок і відповідну грошову винагороду.

У. Т.: Ви ставите діагноз. А який вихід, якщо очікувати змін від самих політиків – то марна справа?

– Краще наведу приклад лідерства, яке вважаю моделлю для майбутнього: коли політики зізнаються, що ми можемо щось змінити лише разом. Шість років тому лікар порадив мерові Оклахоми схуднути. Дієта не допомогла. За кілька місяців міський голова влаштував прес-конферен­цію у клітці слона в місцевому зоопарку, на якій пояснював: «Слони товсті, бо вони слони. Я ж не маю на це причин. Я товстий, бо ми живемо в товстому місті у товстій країні. Хочу щоб ми, мешканці Оклахоми, разом втратили один мільйон фунтів (приблизно півмільйона кілограм. – Ред.)». Оклахомівці захопилися ідеєю й розпочали змагання. Через де­в’ять місяців населення сукупно позбулося 750 тис. фунтів. (340 тис. кг). Головне – люди зрозуміли, що спроможні щось змінити разом. В Оклахомі не було ані достатньо парків, ані бігових чи велосипедних доріжок. Інфраструктура потребувала грошей. Ще через два роки мер провів референдум щодо підвищення податку. Зазвичай американці категорично проти збільшення податків, але в цьому випадку 90% мешканців міста підтримали рішення. Було зібрано $190 млн від тамтешніх бізнесменів. Оклахома перетворилася на зелене місто. Окрім того, що його мешканці здоровіші за інших, у них нижчий за середньоамериканський рівень безробіття, а місто приваб­лює інвесторів. Все тому, що це місце, де люди роблять щось разом. З країною все складніше. Звісно, політик має показувати приклад, і не разовий, а системний. Він зобо­в’язаний бути частиною змін і зменшувати відстань між собою та людьми. Смішно їздити на авто з водієм, поки решта бігає. Британці ж втратили відчуття, що мають щось робити, а здебільшого чекають.

У. Т.: Ви наводили дані, що в країнах, які досягли добробуту, люди хоч і почали жити краще, але не стали щасливішими…

– Я маю уточнити, що після певної межі достатку багатство більше не робить людей щасливішими. Бідним і безробітним гроші дають щастя. Сьогодні мільйони не мають роботи чи отримують копійки. Водночас чимало товстосумів прагнуть лише збагачення, не забезпечуючи жодної користі суспільству. Суспільства сприймають це як норму, хоча в сучасному світі така поведінка дивна і не є ознакою цивілізованості. То глобальний феномен. У Лондоні окремі райони належать мільйонерам, мільярдерам з усього світу: ро­сія­нам, арабам. Вулиці й оселі там порожні. Власники просто інвестують. Я в жодному разі не кажу, що біднішим країнам не потрібне економічне зростання, однак після певного рівня варто зрозуміти, що справжнє задоволення приносить лише віддача завдяки тому, що ти робиш для спільноти.

У. Т.: Звучить як банальні істини, але ви наполягаєте, що вони доведені науково.

– Звісно, доведені. Багато досліджень стверджують, що єдина річ, яка робить людей щасливими, – це відносини: у родині, з друзями, в громаді. Волонтери щасливіші за тих, хто відсиджується вдома. У тому й трагедія, що наше суспільство потерпає від епідемії самотності.

У. Т.: Що більше ми дізнаємося, то більше людей лякаються й утверджуються в думці, що світ стає жорстокішим, а насильство зростає. Ви це заперечуєте, але також наполягаєте, що такі уявлення шкодять розвитку суспільства. Поясніть чому.

– Справжніх глобальних небезпек достатньо: зміни клімату, популізм, стан сучасної політики, глобальні епідемії, спричинені зловживанням антибіотиків, що зробило хвороби стійкими. А ось будь-яка інформація про нас робить нас кращими. Насправді світ ще ніколи не був менш жорстоким. Відсоток людей, які гинуть через насильство, нижчий, аніж будь-коли в історії. Цифри неспівмірні з даними 5 чи 10 тис. років тому. Так, є крайні праві, популісти, екстремісти. Водночас молодь з усіх куточків подорожує більше, ніж будь-коли, і дивиться на інших як на рівних, а на себе – як на громадян світу. Потенціал людини в ХХІ столітті величезний. От тільки ми маємо не просто мріяти, а впроваджувати засоби, як цього досягти. Звісно, історія не буває простою. ХХ століття для Європи виявилося жахливим, та й ХХІ почалося не краще. Та чи бажаєте ви жити в інший час? Песимізм шкодить. Хоча я вважаю свої погляди прогресивними, мене дивує, що соціал-демократи й ліві такі песимістичні. Не бачу в цьому сенсу. Доказів того, що людина може створити краще суспільство, чимало. За часів моєї молодості расизм і сексизм були нормою. Тут, у Лондоні, могли заарештувати й побити тільки за те, що тримаєш за руку особу тієї самої статі. Багато людей жили у страху. Подумайте, наскільки все змінилося лише за останні 30 років. Ми можемо змінювати разом. Що справді об’єднує людей – не мітинги, а спільні дії. Давайте спорудимо разом будинок, школу. Наостанок я б сказав: не надія нас змушує діяти, а дія змушує сподіватися.

tyzhden