Далі буде...
- 27.03.08, 12:55
Далі буде трохи пізніше...
Голова йде кругом ...



- А ще скажіть, яка плата за метр?
- Двісті зеленими.
- Двісті? Та що ви таке кажете? – спантеличено перепитує Мирон Степанович. (Він знав, що один метр коштує разів в чотири більше).
- Ну, якщо для вас надто дорого, то шукайте собі місця десь інде, - ображається голос із трубки.- Ні-ні. Що ви! Мені здалося, що це навіть задешево.
- А-а.,- просто мичить голос з трубки, - ну то коли маєте дурні гроші, можете прихопити трохи більшу площу. А на ній скажімо посадити квіти, лавочку поставити.- Я щось не второпав? Це вже якийсь особняк ви мені пропонуєте? Чи що?
- Ну, можна й так сказати, - погоджується голос.
квітів біля власного особнячка, а то вже лежить на гарячому піску одного з санаторіїв, що на березі Чорного моря, і ще багато чого.
Ось нарешті наш герой опускається з-за хмар на землю і вирішує втілити своїфантазії в дійсність. Він купляє газету і серед реклами, в колонці про нерухомість, шукає того, хто б реалізував його мрії. Раніше йому ніколи не приходилось дзвонити по таких важливих справах. Та й чого б було Мирону Степановичу дзвонити коли, крім власної пенсії, інших грошей, останнім часом, в нього й не траплялось. Добре що хоч домігся собі телефон якось провести. Гм… Гм… В яку б то фірму подзвонити, - чухає собі голову наш герой. - Трохи вже пізно. Але то все приватники, а ті, напевне, ще працюють. А давай подзвоню хоча би в ось цю. Мирон Степанович читає: « Фірма «Гарант» працює виключно для вас і приймає ваші замовлення, як і вдень, так і вночі». Тремтячими, від хвилювання, пальцями він набирає потрібний номер:
- Фірма "Гарант"?- Так! - з трубки почувся глухий, трохи заспаний голос.
- В нас в основному на одного й замовляють. А місця, тихішого за наше, ви ніде більше не знайдете. Ви нашу назву читали?
- Читав.
- Отож! Одним словом - фірма гарантує, - роздається переконливий голос з трубки.Отож, хоч це і не пристойно, але ми непомітно підглядаємо, як Мирон Степанович мучиться від того, що багатий.
«Чого ж то він такий багатий, живе в бідному гуртожитку?» - постає ще одне логічне запитання. Тут вже і наша логіка безсила. Хоча може тому, що багатим він став тільки два дні тому і то зовсім випадково.«А як же то так сталося?» – не втерпіли ви, щоб не запитати.
«А так… Два дні тому ішов Мирон Степанович додому постукуючи ціпком об асфальт, аж раптом звідкілясь взялась під ногами невеличка сумочка - барсетка,так здається її називають. Новенька така, гарнесенька, ну як її не підійняти. Та для початку наш герой придивився чи не прив’язана до неї ниточка, а бо ще щось.
"Ці капосні хлопчаки бувало не одного наївного перехожого зловили на таку приманку.Ти нагнешся щоб підійняти, а воно стриб від тебе, а ці шибеники за кущами регочуть аж за животи хапаються», - розмірковує наш герой.навкруг ні душі. Отож він і підійняв знахідку, та й заховав в пакет.
«Дам оголошення в газету, чи на радіо. Може за нею хтось шукає, - по-дорозі міркує собі наш герой. Дивись ще й пару гривень зароблю», - тішиться цій думці старий прямуючи до гуртожитку. (продовження 1)
запитання: «А що робить в гуртожитку сімдесятирічний дідуган.»
Так само логічно ми відповімо – живе. Ви дивуєтесь. А ми ні. Вам здається, що в гуртожитках живуть тільки молоді холостяки, чи молоді подружні пари. Але все ж таки ще молоді, і то тимчасово. Е ні, на цей раз ви помиляєтесь. Тут доживають віку і старики. Правда здебільшого дійсно холостяки. Звичайно ще перед тим, як вирушити на пошук нашого героя, можливо дехто подумав,що його зустріне консьєржка солідного будинку, а не проста чергова гуртожитку, бо ж мова йде про багатія. Та на жаль все так є як є. Тож давайте облишимо цю тему і перейдемо до мети нашого візиту. Тим більше, що від неї ми вже не так далеко. Отож ми підіймаємось по сходах на четвертий поверх, повертаємо праворуч і обережно прямуємо в кінець коридору. «Чому обережно?» – одразу ж запитуєте ви. Та тому, дорогі мої, що тут також стоїть цілковита темінь. «Та це ще нічого», - сказали би старожили гуртожитку...
Але ні. Далі розповідати про умови проживання в гуртожитках, ми небудемо. Якими вони можуть бути знають тільки ті, хто жив, чи ще й досі живе в них. Ми ж не будемо виносити сміття за поріг, бо завалимо всю вулицю. Та й не про те ми хотіли розповісти. Добре що ми знайшли кімнату нашого героя. Він якраз знаходиться в спальні-вітальні. Це пів кімнати розділеної шторою, в іншій половині - кухня.
(далі буде)
непривабливому вигляду, одразу ж догадуєтесь, що це гуртожиток, та ще й як потім виявиться, для холостяків. Так воно є, та насправді він вже давно перестав бути холостяцьким. Проте, не для всіх, принаймні для Мирона Степановича. Він і далі живе сам-самісінький. Ви проходите мимо першого під’їзду, закритого на величезний навісний замок, і заходите в другий, він же й останній. Примруживши очі після світла двору ви ще стоїте на місці намагаючись зорієнтуватись в обстановці, як десь з кутка до вас долинає суворий жіночий голос:
- Ви шановний до кого?- Та я до Мирона Степановича, - ставши струнко, відповідаєте ви, шукаючи очима власницю голосу.
- А-а-а, - немов луна відбивається з кутка. – Проходьте.- Та справа в тім, що я не знаю де тут у вас його шукати.
«Не пара он тебе», - слышала не раз Людка. Другие шли дальше, объясняя: «Ну что ты в нем нашла, ни особой красы, ни образования, выучился всего лишь на механизатора, ты же в институт метишь. Как вы будете жить? О чем говорить? Что у вас может быть общего?» «Люда, а может это не твое?» Она часто прислушивалась к его мнению, он очень умный, да чего греха таить и симпатичен ей. С ним и Иваном, она может о многом говорить, они ее одноклассники, как и Валера, ну тот «клещ». Правда в (продолжение следует) |
Вадик вынул с укромного местечка деньги. Пересчитал. «Мало. Слишком мало. Неужели моя мечта никогда не сбудется? - спросил сам себя парень. – И работа у меня неплохая, и особенно деньги не транжиру, два года собираю их на свою мечту, а их как «кот наплакал». Почти каждый год у
нас меняется власть, а «воз и ныне там». Обещания каждого нового правительства о повышении жизненного уровня простого народа всего лишь рекламный ролик. Придя к власти, оно в первую очередь решает свои собственные проблемы, а народ ждет и надеется. И так из года в год. А как же быть с моей мечтой?» - загрустил парень.
Наверное, кто-то бы сказал, что мечту нельзя купить, но оказывается можно, потому что эта мечта всего лишь автомобиль. У тех, у кого «деньги куры не клюют», это прихоть, а для бедняка, вроде Вадика - мечта. Но, увы , она опять спряталась за непробивной стеной безденежья… «Быстрее бы получить заграничный паспорт и только меня тут видели, » - не терпелось парню. |
За окном серое туманное утро.В квартире еще стоит темень. Звонит будильник «мобилки». В комнату вбегает лохматый кот… |