Многомиллионный народ, населяющий в настоящее время берега Дона,
Кубани, Терека, Урала, Нижней Волги, Иртыша, Амура, Уссури и другие (??? другіє -  тобто, це про Україну) места
Руси (Амур має відношення до Русі -????), какъ-то: Забайкалье и даже Камчатку (Камчатка - ісконная Русь - ???) и с гордостью
называющий себя в течение многих веков "казаками", едва ли может правильно
понимать носимое им имя, а темъ более объяснить его значение.

http://blog.i.ua/user/1957498/361413/

..в вопросе о происхождении этого, как будто-то бы всем известного, но
на самом деле загадочного народа – казаков. (У кацапів все, що стосується України ЗАГАДКОВЕ)

Казаки отстояли для (??? даремно українці скільки благ Московії зробили) России весь юг, покорили Сибирь, проникли на
Амур за 200 лет до его присоединения (в Албазин), открыли Берингов пролив
за 100 лет до Беринга (казак Дежнев) и даже проникли до островов Новой
Сибири, в Ледовитом океане 2).

http://blog.i.ua/user/1957498/361611/

...древний общинно-казацкий строй, старинный казачий говор (???отак, українська мова стає говором, добре, що козацьким, а не фінським), нравы...
...
Казаки прежних веков, как это ни странно звучит для историков, не считали себя русскими (??????????? Який українець вважатиме себе москалем), т.е. великороссами или москвичами или малороссами;в свою очередь и жители московских областей, да и само правительство смотрели на казаков, как на особую народность, хотя и родственную с ними по вере и языку.
...
"Особенности говора донских (???) казаков"
...
"Разве ты не русский?" – он всегда с гордостью ответит: "Нет, я казак"
...
http://blog.i.ua/user/1957498/364840/




Одна з таємниць московської імперії, яка і до сьогодні схована за сімома замками, - це історія виникнення і розвитку на її території козацьких військ. А полягає вона в тому, що Москва за жодну ціну не хоче визнати, що виникнення козацтва на своїй землі вона зобов’язана саме Україні. Практично в усіх козацьких військах основний контингент становили українці.
Українські козаки заснували Донське та Кубанське козацтво.
Забайкальське, Амурське та Уссурійське козацькі війська складалися переважно з українців, котрі заснували там такі станиці та селища як Покровське, Зарубинське, Козакевичі, Дяченкове, Киселева, Лопатинський станок, Крутобережний станок, Верхнє-Михайлівське, Нижнє-Михайлівське, Кукелівське,, Василівське, Туровий Ріг, Спаськ, Богуславське, Вірине, Рокитне, Котельне, Благодатне, Хоперське, Кубанське, Духовське, Київське, Трьохсвятительське, Констянтинівка, Захарівна, Біла Церква, Кневичі, Ніжин, Ромни, Кролевець, Киселівське, Ново київське, Барабаш-Левада, Ново-Русаніське, Володимирівка, Таранівка, Василівка, Миколо-Львівське, Полтавське, Вербівка, Волочаївка, Лук’янівка, Грачівка, Гончарівка, Новохрещена, розїзди Павло-Федорівський і Ново-Михайлівський  Хор, Чупровський, Красницький тощо, були засновані колишніми кріпаками Чернігівської і Полтавської губернії, нащадками запорізьких козаків. Чимало українських козаків було заслано до Сибіру в 1855-1856 роках під час придушення київської козаччини…
...
Лист одного надніпрянського українця до галичан, уміщений у «Слові» за 1863 рік: «Як тільки хто примітив, що ви українець, вас зараз беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як на пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як почує поліцейський чинновник, що ви співаєте українську пісню, або заговорите зі знакомим, або зі сімєю на улиці по-українськи. Після того, кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини і суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших. Робиться се без суда, і вини не обявляють, бо нічого й казати про те, як хто промовить і словечко. Так, напримір, 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить вже півроку в тюрмі, за те, що вчив на селі парубків співати старі козацькі пісні».
...
Найцікавіше, що самі донські історики, на відміну від московських, стверджують, що саме запорізькі козаки були одним із засновників донського козацтва, вони ж заснували і першу столицю Донського Війська, яку в пам'ять про славне місто Черкаси було названо Черкаськ.

- Гей, баба, ти торгуєш тухлими яйцями! – говорить покупниця торговці. – Що? – кричить та. – Мої яйця тухлі?! Сама ти тухла! Ти мені смієш говорити таке про мій товар! Ти! Так чи не твого батька воші в канаві заїли, чи не твоя мати із французами крутила, чи не твоя баба здохла в богдільні! Бач, ціле простирадло на хустку вгаяла! Знаємо, мабуть, відкіля всі ці ганчірки та капелюшки! Якби не офіцери, не хизуватися тобі в убраннях! Порядні за своїм домом доглядають, а таким – саме місце в каталажці! Дірки б на панчохах заштукувала! – Коротше кажучи, вона й крупиці доброго в кривдниці не помічає.
Вона мислить абстрактно й усе – від шляпки до панчіх, з голови до п’ят, укупі з її ріднею – підводить винятково під той кримінал, що та знайшла її яйця тухлими. Усе офарблюється в її голові в колір цих яєць.

Гегель

«У мене є всі російські підручники. У чому різниця?» В українських навчальних програмах і підручниках – цілі розділи з історії Росії. А в російських підручниках України просто не існує.

Жодна нація у світі не шукає свого історичного коріння на території іншої держави, крім Росії. Так, і Греція, і Візантійська імперія входили до складу Туреччини, але ніхто з них не шукає джерел Турецької держави в Елладі.

Дивно, але заснування Одеси всупереч історичним даним та принципам сучасними безбатченками прив’язується до указу цариці про заснування міста, тоді за часів царизму ніхто не заперечував того факту, що на місті «заснованої» Одеси споконвіку було містечко та укріплення, і що саме українці складали домінуючу національну складову одеських (гаджибеївських) околиць. Так, у книзі, присвяченій століттю указу імператриці, відверто розповідається, як «перевчали» українців, що їхали в місто на торговицю. На заставі при в’їзді до міста питали, куди вони прямують. Почувши у відповідь «До Гаджибею», їх огрівали батогом «перевчаючи» - «До Гадеси, до Гадеси». Лев Славін зазначав, що на Одесі, не дивлячись на всю її національну строкатість, лежить очевидний український відбиток, коли у селянському хлопці, капітані далекого плавання, університетському професорі раптом проглядає тип запорожця з козацької січової вольниці – весь цей стовп відваги, гумору, сили та поезії.

Існує дві цінності, – каже маршал Фош, – це «I’dee et le fait». Перефразовуючи цю думку під кутом погляду військової справи, скажемо: мало мати добре скомбінований, відповідний до обставин план – потрібний ще й чин самого війська, без того неможливий успіх. Ті чини набувають найрізноманітніших варіантів у залежності від бойових здібностей, краще мовити – від бойової творчості військових індивідуальностей.
Запорожці є нашою найстаршою національною військовою частиною. З самих перших днів революції вони творили свою новітню бойову історію: перша кров, пролита під жовто-блакитними прапорами, була кров’ю козаків Запорожців - Богданівців.
Свою службу національній справі вони виконували при всіх державно-політичних комбінаціях. Служба за Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, нарешті під час Зимового походу та в 20-му році – то лише головні етапи їх буйної чинності.
Привісь політичних пертурбаціях Запорожці ніколи не забували одного, а саме, що головне призначення війська – бути на сторожі національних інтересів у цілості, через що вони ніколи не творили залог великих чи малих міст, а багнети їх були завжди скеровані на кордони України, й саме в місцях найбільшої небезпеки.
Вплив їх на перебіг політичних подій був від початку аж до кінця стало в одному й тому ж напрямові – вони хотіли бачити свій край зорганізованим у сильний державний утвір, відпірний назовні, а через те й славний власною збройною силою. В цьому останньому питанні їм люба була думка відродження українського городового козацтва з його багатими військовими традиціями, й коли в інших частинах ця сама думка прищеплювалася лише по формі, то Запорожці хотіли цього істотно, корегуючи до того справу в дусі модерних вимог військового діла.

Спогади Командарма

Рік 1919-й був роком, коли більші національності, передовсім українська хотіли з добровольцями, з цим новим фактором на сході, витворити новий життєвий модус, бо не могли не числитися із тим, що за добровольцями стояла тоді всесильна Антанта, яка дивилася на народи сходу як на елемент ще мало культурний, не здібний жити власним життям.
...
Вони, білі, не розуміли того, що антибільшовицька маса того часу хотіла замирення між обома безсумнівно більшими рухами українським та добровольчим.
...
Важко зазначити лише те, що війни на два фронти Україна таки не уникла. Але й тут, як ми це вище зазначили, головним фактором невдач – був тиф.
Унаслідок політичної блокати Антанти він здесяткував обидві українські армії, та ще й тоді, коли закуплений санітарний матеріал був на кордонах конфіскований, бо не було змоги побороти всі дипломатичні перепони.
Це вже втретє так сталося, що Антанта своїми впливами зводить нанівець усі визвольні політичні зусилля українських патріотів.
1. Було це в боях за Західну Україну (Галичину), де Антанта, ставши на бік поляків, своєю моральною, збройною й матеріальною поміччю звела нанівець поважну організацію західних українців та знищила всі здобутки Української Гал. Армії.
2. За Гетьманської Держави, коли накинула урядові «ідею федерації», а пізніше залишила українців, й нарешті в р. 1919-му.
Але це ще не був кінець: в році 1920-му українцям було сказано: «Мавр зробив своє діло – мавр може відійти».
Констатуємо, що «перемога» «білих» над українцями була «прірвою» , бо фактично від цього моменту треба рахувати початок морального розкладу «білих».

Спогади Командарма

П.С. А Ви кажете Европа і европейські цінності. Цей список можна продовжити. А останні події з о. Зміїним?  

Для формирования нормальных межгосударственных отношений между Украиной и Россией, а также взаимоуважительного и доброжелательного общения между двумя народами, украинским и русским, необходимо взаимопонимание не только на уровне здравиц, официальных заявлений и прочих фестивальных проявлений, но и на уровне признания за каждой стороной права на собственную трактовку собственной истории. Необходимо понимание того, что каждый народ имеет своих героев и определяет их сам, независимо от настроений соседей. И сыграв вполне положительную или преимущественно положительную роль в отечественной истории, деятель политики, вооруженных сил, идеологии, экономики, религии может сыграть роль прямо противоположную в истории других стран.
...
http://oun-upa.org.ua/articles/losiew.html

У зверненні до селян Ларика Власенка-“Плисаки”, ад’ютанта отамана Орлика, є такі слова: “Наші події, які ми творили, будуть записані наколись письменниками в історії золотими буквами. Хай не пропаде даремно пролита кров наших братів-селян, матерів і сестер!”
Пророцтво справдилось.
Не тільки історики, але й письменники звертаються до лісової творчості гайдамаків ХХ століття, оспівують героїзм селян, які взяли в руки зброю, щоб захистити землю і волю.
Стверджую, що роман Василя Шкляра і є отими золотими буквами, про які писав Ларик Власенко-“Плисака” із с. Плисецького, що на Фастівщині.
Якби ж такими золотими буквами були й рецензії на історичний роман Василя Шкляра!
Звичайно, відгуки та рецензії наших письменників схвальні, але які вони беззмістовні! Вони лише виказують повне незнання історії збройної боротьби українського народу за незалежність у 1917 – 1920-х роках.
Вони й самі це визнають, стверджуючи, що (цитую) “анічогісінько” не знали про епоху масового героїзму українського народу, публічно проголошують, що (цитую) “ця сторінка абсолютно випала з нашої пам’яті”, продовжують називати Визвольну боротьбу нашого народу “громадянською війною”. Дивно, що вони досі не назвали Чорного Ворона “героєм громадянської війни”…
Історичний клуб “Холодний Яр” впродовж 15 років видав десятки книг на тему Визвольної війни українського народу 1917 – 1920-х років, оприлюднив сотні радіопередач, здійснив тисячі публікацій, а наші дорогі письменники нічого не чули і не бачили, навіть не прочитали роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” (хоч уже вийшло 11 його видань!).
Отакі люди формують “дух і волю нації”!
Стверджую категорично: людина, яка не прочитала роман Юрія Горліса-Горського – це людина некультурна, в неї інша ієрархія цінностей, для неї малозначущою є кров, пролита в обороні нашого народу.
Руки цих людей не розгорнуть жоден із десятків тисяч томів справ на діячів Визвольного руху в Галузевому державному архіві СБУ та інших українських архівах, кожний з яких може стати підставою для роману! Але це не цікавить українських письменників! У них інші пріоритети. Інші теми! Мабуть, важливіші, ніж повернення в нашу свідомість кращих синів і дочок України, які полягли, щоб продовжити буття нашого народу.
Василь Шкляр, до речі, ходив у Державний архів СБУ, щоб доторкнутися до трагедії холодноярських отаманів, щоб відчути запах протоколів допитів 90-річної давнини, знайти нові деталі для свого роману.
Вивчаючи в Галузевому державному архіві СБУ 29 томів справи “Петлюрівські отамани. 1922 – 1923 рр.”, я звернув увагу, що на лаві підсудних майже 100% – українці, яких звинувачено в “контрреволюції” та “бандитизмі”, по інший бік (мова про слідчих, прокурорів, суддів, комісарів, червоних командирів) – в абсолютній більшості євреї і росіяни, – саме вони вирішували – жити, чи не жити українцям. Саме чужинці судили, ув’язнювали і розстрілювали українців.
До тих же висновків доходиш, досліджуючи і 17 томів справи Центрального українського повстанського комітету і 20-ти томів справи “Козачої Ради”.Картина не змінюється і коли занурюєшся у справи холодноярських отаманів, отаманів Київщини – Панаса Голубенка, Івана Голокопитенка та інших, які не входять до складу вищезазначених справ.
З найбільшою охотою окупанти ухвалювали смертельні вироки. Про це, зокрема, свідчать і списки засуджених у справах Цупкому та Катеринославського повстанкому. 47 і 50 розстрільних вироків у двох лише справах! А мова лише про один день кінця серпня 1921 року.
За що, скажіть, недолюдки розстріляли нашого видатного поета Грицька Чупринку? За те, що погодився бути членом Цупкому і поїхати на повстанський з’їзд у Холодний Яр, але так і не поїхав?
Хотів би ще наголосити, що Василь Шкляр написав сміливий роман, він адекватно, без евфемізмів, зобразив міжнаціональну війну за право володіти нашою землею. І це ніякий не антисемітизм чи русофобія! Це ненависть до ворогів нашого народу, до тих, хто проливав ріки української крові.
Василю! Так вийшло, що багато людей пізнаватимуть історію нашої Батьківщини через твій художній роман. Якщо для багатьох не існує межі між документалістикою і твоїм художнім романом, значить ти створив реальність, а це неабияке досягнення письменника!
Вітаю тебе з романом! Вітаю, що наважився! Що зійшов на гору! І розкрив неосяжні горизонти нашої історії!
Вірю, що на цьому романові будуть виховані покоління борців за волю України!

Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”

http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=418

На думку Берклі, людям слід позбавитися як від помилкової думки , начебто всі чуттєві об’єкти мають природне або реальне буття, відмінне від їхнього буття в нашому сприйнятті (оскільки про речі, які ми не сприймаємо, ми нічого сказати не можемо), так і від наївного ототожнення предмету та його сприйняття (тобто, що це «солоне» чи «біле» - це об’єктивні властивості речі, а не форма нашого суб’єктивного відчуття). З погляду Берклі, ми не можемо, не смакуючи сіль, певно твердити, що вона є солоною, або, не дивлячись на червону річ, говорити, що вона точно є червоною, тому що смак та колір є наслідком суб’єктивного відчуття.

Правильніше цю думку із сучасних позицій було б викласти так: сіль (сполука певних хімічних елементів), пападаючи на наш язик, викливає відчуття солоного, а світлові хвилі певної довжини, попадаючи нам в око, викликають відчуття червоного, тоді як ні солоності як такої, ні червоності як такої в самих речах об’єктивно не існує. Проте це не означає, що відчуття цілком визначають існування речей. Просто їхнє існування інакше, як через наше суб’єктивне сприйняття, нам не може бути даним.

У цьому плані став предтечею кантівського вчення про речі-для-нас та речі-у-собі.

Вище я спинився на двох типах солдатів революції: один – що наближався до двоногих звірів, а другий – тип Б. Думаю, що не зроблю помилки, коли скажу, що лише тим, що поміж українським народом цей, другий, тип Б. був нерідкий, можна з’ясувати те, що в основу армій, які йшли під українські та й інші т.зв. білі прапори, лягли контингенти з українців. Ті з них, що мали змогу з’ясовувати собі мету українського національного руху (в тих безвідрадних обставин, коли партизанів цього руху в більшості чекала сувора небезпека), творили підвалини будучих українських бойових частин. Це вони – Б. – проводили в маси свідомість необхідності і за революційних обставин, дисципліни у війську, необхідності берегти основу війська – «своїх» старшин. Заслуга їх велика. Не один старшина мусить бути вдячним цьому типові вояка, якому ще доведеться відігравати видатну роль в наших національних змаганнях.
Старшина українська віддячувалася їм тим самим. Вона не творила з себе «офіцерських обществ», офіцерських батальйонів. Вона щільно вливалася в масу національно-свідомого вояцтва, творячи для нього моральні опірні точки: під час революційної доби бачили старшину при кулеметі або вартовим з рушницею не було рідкістю.
Всі зусилля противників українського руху зруйнувати цю єдність, посіяти розбрат в українських формаціях не дали жодних наслідків, й цим треба завдячувати власне тому спокійно-розважному патріотові своєї землі, лицареві в хвилини розбрату – скромному козакові Б.

Спогади Командарма