Підійшли до дверей, біля яких стояли два червоноармійці, й голова тричі стукнув у них револьвером. Двері відчинилися, і я побачив освітлений великий льох. Звідти долинув зойк. Чекісти із заляпаними кров'ю ногами, одягом, обличчями роздягали близько десятка чоловіків і жінок. Тоді знову зв'язували їм руки. Якась жінка із розпущеним волоссям, у розірваній сорочці впала на землю, благаючи не вбивати її. Під сміх і глузування вона цілувала чоботи одного з катів. Під стіною лежало на купі зо два десятки оголених тіл.
У льоху висів сморід гнилої крові і виділень людських тіл. Переступаю поріг, і моє єство огортає різка зміна. Павутиння надії обірвалося. Царство життя лишилося за тим порогом. Тут – царство смерті. Межу перейдено. Повороту нема. Бунтівні атоми живого тіла покірно змирилися з цим. Замість страху – в душі запанувала байдужість.
Приглядаюся до товаришів по нещастю. Роздягнені, стояли вони в черзі під стіною. Голий, уже старий священик із розкуйовдженим сивим волоссям, звівши очі до стелі, голосно читає псалом "Помилуй мя, Боже". Хлопець із розгубленим обличчям тремтячим голосом звертався до байдужих чекістів, щоб його вислухали, бо він ні в чому не винен.
Якраз роздягали другого священика, міцної будови, не старого ще брюнета. Він дивився на чекістів палаючими чорними очима і називав їх антихристами, звірами, людожерами. Погрожував, що Господь тяжко покарає їх.
Один із чекістів пхнув його кольбою до черги.
– Іді, іді, нє пуґай! Твой Бог в Москвє в ЧК, сідіт уже арєстованний!
Останньою переді мною роздягали молоду гарну дівчину.
Очі чекіста масніли, коли він оглядав її стрункий стан. Дівчина щось тихо заговорила до голови ЧК, але той грубо пхнув її до черги.
– Хватіт тєбє кантррєвалюционниє пєсєнкі па тєатрах распєвать!
Артистка, яку розстрілювали за "контрреволюційні" пісні, стала в чергу.
Роздягнули і мене. Скрутивши шнурком руки, поставили за нею.
Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом глибоких чорних очей.
– Я не хочу вмирати... Хочу жити... Чуєте? Хочу жити! – почувся її болісний напівшепіт.
Що я міг їй сказати?!
Що від її дотику десь із глибини душі виринув образ Галі й на хвилинку нестримно потягнув до життя? Але погляд на трупи під стіною повернув до дійсності і знову занурив душу в глибоку апатію.
Почався розстріл.
По одному брали із черги і підводили під стіну. Кулі, розбивши камінну кладку льоху, оголили глинисту землю.
Жертву ставили лицем до стіни, і горбатий заслинений жидок стріляв їй у потилицю з короткого карабіна. Деякі черепи злітали, бризкаючи на стіну мозком.
Черга переді мною все скорочується... Серце млосно стискається... Хоч би скоріше скінчилося це очікування!
Нарешті один із чекістів узяв за руку дівчину, що стояла поперед мене. Пішла слухняно, як дитина. Коли після пострілу вона впала, простягнувшись під стіною, я, не чекаючи більше, наближаюся і стаю над нею. Одне око її вибите кулею наверх. Брова над ним швиденько рухається, наче підморгує. Одна нога похапцем потирає другу, ніби та їй свербіла.
Дивлюся на дівчину, і чомусь стає смішно. Чому? Хто може відповісти на це запитання! Може, то була скалка божевілля, якій щось не дало розгорітися...
Голова ЧК повернув за вухо мою голову до себе.
– Будєш прізнаватса?
Усміхаюся до нього, напевно, по-ідіотському і відвертаю обличчя до стіни.
– Бий!
Голову мені обпалив гарячий подих пострілу. Мозок наївно працює над "проблемою" – чому я не падаю, якщо я вже вбитий?..
Чекіст знову повернув мене до себе.
– Скажеш всьо, што знаєш?!
Мовчки дивлюся на нього. Який він тупий, цей чекіст. Невже тепер, уже мертвий, я буду видавати на смерть товаришів!
Узяв мене за карк і, відвівши набік, посадив на купу трупів.
– Даю час на размишлєнія.
Ворушу головою і здогадуюся, що стріляли сліпим набоєм.
Привели чергову партію смертників. Знову – крики, молитви, плач, лайка. Знову глухі вибухи пострілів.
Молодий ставний хлопець, з якого стягли старшинський одяг без відзнак, перед пострілом обернувся і плюнув у лице горбатому жидові.
Коли кат втомився, його змінив китаєць, що приносив мені їсти.
Привели третю, четверту партію... Більшість – арештованих селяни.
Трупи заважали чекістам, і вони стали складати їх попід стіни у високі стоси. "Робота" йшла жваво, без перерв.
Приглядаюся до рухів чекістів. Вони не вбивали. Вони... працювали.
Після шостої чи сьомої партії голова ЧК знову наблизився до мене.
– Ну, одумалса? Видаш, каво знаєш?
Чую його голос так, якби я був добре п'яний, ніби він говорив десь за стіною.
– Я не знаю нікого.
– Станавісь! Хватіт!
Знову пекучий удар у потилицю...
За хвилину чекіст, зайшовши від стіни, вп'явся мені в очі своїми налитими кров'ю баньками.
– Видаш?!
Хочу сказати, що нікого не знаю, та замість того випалюю:
– Ні!
Він ударив мене ногою в живіт.
Послизнувшись на кривавому місиві, заточуюся, але мене зустрічає кольба котрогось із чекістів і відкидає у протилежний бік, на купу теплих, заляпаних кров'ю трупів.
Як у тумані бачу, що голова витягнув із-за пояса "п'ятихвостку" і свиснув нею в повітрі. Олов'яні кульки до крові впиваються в голе тіло, але біль відчуваю до смішного малий.
Перед очима попливли зелені кола, і на якийсь час усе в мені відмирає...
Одягнувши, мене завели назад до камери.
У дірку під стелею пробивався світанок.
Перша думка – покінчити з собою. Визволитися від подальших страждань. Вирішую розбити собі голову, розігнавшись на камінну стіну льоху. Та перед самим ударом стримуюся, переконуючи себе, що, окрім ще однієї ґулі на голові, нічого з цього не вийде. Падаю на нари і засинаю. Прокинувшись від жахливих видінь, відчуваю нестерпний біль у посічених "п'ятихвосткою" місцях. На боку не можу лежати. Воші, залазячи в свіжі рани, остаточно урвали терпець. Досить!..
Скидаю одежу й, сидячи голий на нарах, сушу голову, як відібрати собі життя. Повіситися на чомусь із одягу – але ж на голих стінах льоху немає за що зачепитися. Кинутися на китайця, як принесе їсти, так він заходить без зброї. Та й упорається зі мною тепер однією рукою. Вночі постановляю задушити себе.
Відірвавши смугу підкладки від пальта, скручую її шнурком і зашморгую на своїй шиї. Нема ні ложки, ні палички якоїсь. Стискаю, скручую пальцями... Та, коли пальці випускали шнур, свідомість поверталася. Спробувавши декілька разів і побачивши, що нічого з того не вийде, плюнув на це заняття. Спробую заморити себе голодом, бо й так до їжі не тягне.
Та за три дні – хотілося вже їсти і... жити...

"Х.я."

До характеристики московського наїзду на Україні. В ній автор (Ю. Горлі-Горський) цитує уривок із книги «Політичний бандитизм на Україні (його причини, форми і боротьба з ним)», яку на початку 1920-х років видав особливий відділ Київського військового округу, звичайно, не для загального вжитку. Послухаймо точку зору московських окупантів на їхні завдання в Україні:

«Політичний бандитизм в Україні – явище невипадкове і не кримінальне. Він має глибоке історичне й економічне коріння, і боротися з ним лише збройними методами – це підкидати сухого хмизу до вогню. Протягом 1919 – 1920 рр. зі зброєю в руках проти нас виступало в Україні в різний час і в різних місцях понад мільйон повстанців (на кінець 1920 р.). За цей час повстанцями і партизанами вбито сто сорок тисяч червоноармійців, чекістів, комуністів і працівників продовольчих установ і загонів. За цей самий час органами ЧК і особливими відділами військових частин, лише за офіційними даними, розстріляно понад чотириста тисяч повстанців і їхніх помічників («пособников»), і все-таки з весною 1921 р. ми маємо нову хвилю повстань.
Товариші! Чи ці цифри не кажуть вам, що маємо справу з більш грізним противником, як уважають деякі наші військові, що легковажно кажуть: «Дайте нам повну свободу, і через місяць від бандитизму на Україні не залишиться і сліду». Так, товариші, дивитися на становище не можна! Безумовно, ми мусимо бути безоглядними, навіть жорстокими. Але від того, що ми розстріляємо ще півмільйона, спалимо ще сотню сіл, - повстанський рух не притихне, а навпаки – може ще більш розгорітись.
Стан в інших місцевостях РСФСР не дозволяє нам відмовитися від нашої продовольчої політики на Україні, яка є одною з головних причин, що українське село наїжачилося. Але повстання мусимо за всяку ціну ліквідувати, поки не пізно. Нам не страшні центри української контрреволюції за кордоном, але мати проти себе озброєне село – річ небезпечна.
Мусимо піти двома напрямками: по лінії обеззброєння селян та систематичних розстрілів заручників і по лінії ідейного роззброєння тієї верстви українського населення, яка, використовуючи розходження інтересів між владою і селянами, керує повстаннями і скеровує їх на жовто-блакитні рейки. Це переважно сільська інтелігенція: настроєні національно вчителі, фельдшери, лікарі, кооператори.
Тут треба дати так: одних розстріляти, а іншим дати хабара тим, в імя чого вони борються. Мусимо зробити так, щоб вони погодилися, що Радянська Україна – це Українська Держава. Хочуть української мови в установах і школах – дамо їм і це. Ми розгинаємо шовіністичні «Просвіти», але на їхньому місці створимо інші українські, підкреслюю – українські – культурні осередки в елі та місті. Ми будемо за ними пильно наглядати, але дозволимо тим, хто тепер бунтує село, витрачати свою енергію на працю в них.
Ми нині не можемо піти на матеріальні поступки селянам, які не хочуть давати хліба, але піти на ідеологічні «поступки» сільській інтелігенції, подіти їй ілюзію, що політичне керівництво на Радянській Україні в майбутньому буде належати їм, і цим самим скермувати на різні шляхи інтереси її та інтереси селянської маси – ми можемо і мусимо! Коли в цьому мине потреба, ми пошлемо її до бісової матері і поставимо своїх вірних людей – комуністів. Боротися з цим ворогом можна, лише сполучивши збройні методи із гнучкими політичними методами».

Політика «московсько - жидівської комуни» була ефективною: вона захопила нашу Батьківщину і впродовж 70 років нещадно експлуатувала її.

… мусимо продовжити боротьбу за владу в Україні, власне за нашу землю…

Коваль Р.М. Отаман Орлик. Історичний нарис. – Київ: Видавництво «Стінкс», 2010. – С.384.

П.С. Пам"ятаєте Хвильового, ВАПЛІТЕ, Стуса, Симоненка... 

Центральна Рада безтурботно і майже радісно проводила політику демілітаризації. Вона не збиралася ні з ким воювати.
Погано знав історію Михайло Грушевський! Якби знав, то попередив би колег, що Росія без воєн існувати не може. Постійна агресія – спосіб її буття. І демобілізувати мільйони українців-вояків означало провокувати Росію до походу в Україну. Та наказ про демобілізацію було вже підписано. Закарлючку поставив військовий секретар Микола Порш. На початку 1918 р. отримав посвідку про демобілізацію і поручник Федір Артеменко.
Лекцію з історії Росії вже в січні-лютому 1918 року прочитав Грушевському російський полковник Муравйов. Переконлива була лекція! Бомбардування Києва запам’яталося надовго, – всім, хто вижив. Сім тисяч снарядів на добу! Такого і на фронті не побачиш. Демонічний образ червоної Росії повис над Києвом у мареві заграв і диму – гармаші сумлінно виконували наказ московського головнокомандувача “не щадить Киев, снести его”.
Ставши на бруківку української столиці, Муравйов звернувся до своїх головорізів: “Берите все, грабьте, все – ваше!”. І наказав “не стесняться расстрелов”. А братани зі зашкарублими пиками і “нє стєснялісь” – вони безжально вбивали всіх, хто говорив українською, хто мав червону посвідку Центральної Ради, хто був “схожий на офіцера”.
Член комітету Першої революційної армії РСФСР Юхим Лапідус визнавав, що вся червоногвардійська охорона штабу Муравйова і його потягу – “настоящие разбойники”, яким місце “на виселице или, по меньшей мере, в тюрьме”. Навіть катюга Дзержинський обурювався “кошмарными расправами, расстрелами, самодурством” полковника Муравйова.

http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=423

...Чим далі переступиш, тим більшу силу будеш мати -- чим чорніша зрада, тим більше Сила. Країна наша проклята, і багато химородників невідомо чого шукає. А я знаю, де шукати і чого шукати, Якове. Мене тримайся -- разом знайдемо...

Наука Сковороди про пізнання себе і свого покликання є дуже проста, а для виконання - важка. Огляньмось навколо: сліпі йдуть у поводирі, неуки - в учителі, егоїстичні дурні стають політиками, брехливі лицеміри прилаштовуються до амвону. І усім же їм по суті не легше, ніж бабі Мотрі, яка мудріша за них усіх, а проте продає яблука і редьку на базарі і роздає влучні характеристики кандидатам у президенти...

***
Ти у Вогню не палити - Тепло дарувати вчись,
У Сонця - в Світи Високі щодня мандрувати вчись.
Думай: а що сьогодні я людям доброго дав?
Іти битим шляхом легко - Свій Шлях торувати вчись.
***
Того, що минуло, уже не вернути,
Лишилось одне тільки - тяжко зітхнути...
Колись на колючках так солодко спалось -
Тепер на пелюстках ніяк не заснути.
***
Крок до своєї мети мусиш ти сам ступити,
Камінь зі свого шляху мусиш ти сам відкотити.
Кому ж іще відповісти на запитання твої?
Світильник своєї душі мусиш ти сам запалити.

Перестаньте так часто говорить слово "карма". У вас создалась привычка все сваливать на это маленькое слово. Попали ли вы в тяжелую земную жизнь благодаря собственной инертности или однобокой, как флюс, энергии - карма виновата. Не сумели вы устроить своей личной жизни в доброте и мире - карму за
хвост, в виде спасительного змея. Не смогли вы создать себе радостного окружения, по причине, конечно, собственной разбросанности и несобранности в Едином, - снова карма. Не вышли вы в большие люди - еще раз карма и т.д., и т.д.
В результате полное разочарование в текущей жизни (виновато окружение), выросло в сердце уныние и... или вы здесь, спасенные от худшего из преступлений - самоубийства, или вы погубили воплощение, кончив им, или вы в раздражении и зависти сковали себе пути ко злу.
Тот, кто часто повторяет слово "карма" и продолжает жить все таким же, каким жил год назад, вчера, сегодня, завтра, не ища в себе обновляющих сил доброты и радости, - тот совершенно такой же мертвец среди живых, как тот, кто постоянно думает о смерти и боится ее.
Боящийся смерти носит ее в себе и не может быть свободным в. своих действиях ни на минуту. Он засорил свои глаза, глаза духа, плачет и ужасается страшного момента изменения формы жизни, не понимая, что новую форму он кует себе сам только одними действиями в сером дне...

«Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою; … Люби свого ближнього, як самого себе; на двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять» (Мат., 22, 36-40).

В моралі людина встановлює принципи відносин до себе та інших людей, а релігія, навпаки, встановлює відносини людини з надприродною істотою. Отже, мораль і релігія, віра та любов протилежні одна одній. «Той хто любить Бога, не може любити людину, говорить Фейєрбах, - і навпаки, той, хто любить людину, не може любити Бога».

У світ існує велика кількість релігій. Кожна релігія, у свою чергу, розпадається на безліч течій, розколів, сект. Так, вшановуючи одного й того самого Бога, читаючи одну й ту саму священну книгу – Біблію, визнаючи засновником своєї віри одно й того самого Ісуса Христа, істинними християнами вважають себе католики і православні, адвентисти і баптисти, хлисти і скопі та ін. У кожній із цих релігій, церков, сект вірять в Бога, який практично нічим не схожий на богів інших релігій. Який же з цього сонму богів для віруючих реально існує? Не можуть же вони вс існувати, оскільки кожний з них категорично виключає всіх останніх.
Сторонні говорять, що в кожній релігії один і той самий Бог, але його неоднаково розуміють, йому лише по-різному моляться. Але це лише сторонній погляд. Самі ж віруючі в усіх релігіях вважаються істинним лише свого Бога. Християни ніколи не стануть молитися язичницькому ідолові, сикх – індуському Шиві, адвентист сьомого дня – разом з баптистом або православним. Без переконаності в істинності лише свого Бога нема і не може бути віруючої людини.
В ім’я свого «істинного» Бога віруючі ставляться з недовірою до існування богів інших віруючих, готові вірою і правдою обстоювати віру у свого Бога. Якщо хоча б одна релігія мала бодай одне справді переконливе свідчення на користь свого Бога, то інколи б віруючі даної релігії, церкви, секти не переходили б в інші релігії, оскільки в кожній релігії є щирі віруючі, які зовсім не зацікавлені у самообмані; всі віруючі врешті врешт опинилися б у цій єдино істинній релігії з лише їй притаманними істинним Богом.
Нічого подібного не спостерігається ось уже 20 тисяч років. І сталося це лише тому, що Бог – тільки уявні істота, якій нічого не відповідає у реальній дійсності.

За сім десятиріч московити (червоні) наробили чимало: наполовину зменшили націю, четвертували носіїв українського етносу – селянство, зрусифікували міське населення і відірвало його від українського духовного коріння, обкрали нашу етнічну територію, розбавили її московським чужинським елементом, у значної частини українців, зокрема південно-східних теренів убили любов і пошану до дідів-прадідів та віру в благо незалежності.

Якщо попередні загарбники задовольнялися загальним послухом українців і сплатою податків, то московіти полізли в душу українцям: взялися забороняти мову й переконувати українців, що вони не українці, а зіпсовані (неповноцінні) росіяни. Насадили густу мережу своїх державних чиновників, у кожному селі посадили попа-сексота для контролю за думками народу, запровадили кріпаччину, наклали великий тягар податків, забирали із сіл молодих чоловіків до свого війська – усе це московську окупаційну владу кардинально відрізняло в гірший бік від попередніх чужинських влад.